Галина Бабич - Професор Шумейко

Додому не поїду. Клим Іванович не хотів виказувати свого розпачу, а ще більше — здатись домашнім безпорадним. Зателефоную, скажу, що поїду на дачу.

— У мене, ріднесенька, все гаразд. Не встигаю із статтею. Усамітнюсь на дачі, заодно і перевірю, як там. До речі, на роботі — карантин, бо кілька студентів захворіли на дифтерію. Щеплення, контакти. Ось і скористаюся цим. Як ти, рідненька? Ната? Радий. У мене все є, сторож Тихін допоможе, коли щось виникне. Будемо на зв'язку. Цілую, рідненька!

У трубці клацнуло.

«Дзвінок Клима — прекрасна винагорода за моє терпіння, вірність і турботу про чоловіка.» Вона не могла сказати про себе, що несказанно вродлива, але ж і дотепер відчуває на собі погляди чужих чоловіків. Забезпечена, але працює, працює у звичайній школі, з неї добра вчителька української мови й літератури. Хоч чоловік іноді й кепкує з її недоречно вживаних іноземних слів, але на роботі у неї все чудово. Останнім часом стосунки з Климом іноді нагадували глухий тунель, з якого ніяк не виберешся на дорогу. І вона жила в тривожному очікуванні чогось страшнішого за тунель. І раптом цей дзвінок, наче джерельце в пустелі. Стало соромно перед донькою, яка щойно запитувала:

— Куди це наш тато поїхав? Пора й вернутися.

— Поїхав — не помер. Вернеться, — байдуже відказала.

А тим часом професор Шумейко мчав на авто до заміського помешкання. Як добре! Вимкнув телефон, радіо, яке в народі називають «брехунець». Сторож Тихін радив: хай балакає, злодії думатимуть, що хтось є вдома. Клим Іванович почав записувати.

— Де прапор? Я тебе питаю, Лугова!

— Не знаю.

— А про те, що сьогодні 36-та річниця Жовтневої революції, знаєш?

— Знаю.

— Тоді де прапор?

— Не знаю.

Сліпий, глухий, мертвий міг би впізнати голос парторга, завгоспа і коменданта культосвітнього технікуму Леоніда Андрійовича Кабздира. Друга дійова особа діалогу — староста гуртожитку для дівчат Зінаїда Лугова, Зінька.

Парторг був невеликий на зріст, але міцно збитий. У минулому — воєнспец, тому завжди ходив у формі, ходив так, наче цвяхи забивав. У Леоніда Андрійовича

була типова для таких людей підозра: кожен може виявитися твоїм ворогом. Як будь-який літературний персонаж мав і позитивну рису — одну: любив порядок. У гуртожитку для дівчат — 30 ліжок, стільки ж тумбочок, стільки ж матраців і ковдр, один величезний овальний стіл, одна шафа, емальований бачок з водою. Затишно? Затишно. Зате порядок: ліжка «конвертом», дубова підлога свіжа і чиста, бачок із свяченою водою, бо, як уже мовлено, гуртожиток стояв впритул до Великої Лаврської дзвіниці. До «порядку» входило також: щотижня культпохід у баню, раз у півроку — на санпропускник при Жовтневій лікарні. Комендант боявся ворогів серед людей і вошей серед комах.

— Завтра, ні не завтра, восьмого ми ще святкуємо, післязавтра розберемося з тобою, Лугова, на комсомольських зборах! — роз'їдав словами, мов іржа залізо, свій об'єкт (його улюблений термін), Зіньку Лугову.

— А ти? Що тут зрання робиш? — звернувся до Клима. — Може, ночував у дівчат, кнуре?

— По-перше, не кнур, а комсомолець, студент клубного відділення Клим Шумейко. По-друге. Першокурсниця Лугова могла й не знати, що на всі свята, за винятком Різдва, Паски і Трійці, ми чіпляємо на наш монастирський гуртожиток державний прапор.

— Не чіпляємо, а вивішуємо! Взагалі,

Шумейку, я багато в чому тобі потураю. Знаєш чого? Ти пройшов військову підготовку, тобто служив у лавах Радянської армії. До таких у мене сентимент. Ось і досі форму носиш. Молодець!

— Ношу, штанів немає.

— Досить базікати, бо на зборах я тобі пригадаю версію щодо Успенського собору. Пам'ятаєш суботник? І твоє патякання: «Я десь читав, що Успенський собор наші підірвали, а не німці».

— Та справді десь читав чи чув.

— Так, читуне. Іди краще пошукай Фотинію. З її комори виносьте прапори, транспаранти, усю наочну агітацію. Зараз надійде підмога. Збираємося біля виходу.

— Навіщо?

— Ти таки кнур, Шумейку! На демонстрацію трудящих! «Арсенал» і взуттєва фабрика уже вийшли. Чуєш мідь?

Клим прислухався. Гримнуло гучне «Комуністичній партії, хвала!» (музика А.Д. Філіпенка).

Фотинію довго шукати не довелося. Вона завжди на місці: у келійному корпусі. Фотя, Мотя, Тіна... Як ми тільки не називали послушницю Фотинію, яка мовчки виконувала свої функціональні обов'язки, обов'язки прибиральниці, сторожа, грубника.

Та мова зараз не про неї, а про демонстрацію і нашого парторга й коменданта в одній особі.