Галина Бабич - Професор Шумейко

Бували дні, коли професор наче й не втомлювався, так вдало і легко оволодівав аудиторією, ніхто його не дратував, цікавих до його дисципліни й особи виявилося багато. Ми сказали: ніхто його не дратував, тільки трішечки — шеф, бо за ним завжди йшла велика свита, як у бояр. Це означає, що у вузі є перша особа, а ви, пане Шумейку, всього-на-всього професор. А таких у вузах, як бліх у поганого кота.

Клим Іванович пройшов сувору і вибагливу життєву школу: голосуй так, як голосує начальство. Як члену вченої ради йому часто доводилося голосувати.

— Цього року збільшуємо набір на навчання з такого фаху: косметолог, перукар, астролог, шоуменеджер, продюсер! Хто «за»?

Професор Шумейко «за».

— Перенести екзаменаційну сесію студента П., оскільки він перебуває у закордонному відрядженні!

Хтось із зали: «У якому?»

— Якому належить. Хто «за»?

Професор Шумейко «за».

— Не розкусиш цього Клима Івановича. А бізнес який, людоньки! «Декамерон» називається. Цікаво, чи читав пан Шумейко Боккаччо?

— То запитайте!

— Якось незручно. Такий коректний, пунктуальний, неконфліктний і... учений.

— Ого, якими словами оперує наша манюня Т.Г.

— Але ж спивається чоловік.

— То це тільки на фуршетах, а вони узаконені.

— А я вам, колеги, скажу по-народному: «Не своїх дітей колише», тобто не своїм ділом займається Шумейко, — професор Бочаров завжди висловлювався фігурально.

Хоч говорили колеги позаочі, але Шумейко про все здогадувався, усе бачив, а значить, усе знав.

— Щось тут затівається, колеги?

— Нічого особливого, Климе Івановичу, обговорюємо тему завтрашньої наукової конференції. Ви будете виступати?

— Аякже! — як міг спокійно відказав професор.

І чоловік став не тільки турбуватися, наче перед кимось виправдовуватися, а й знову мучитися. Тоді ноги ставали ватяними, серце калатало по 100 ударів, охоплювала неймовірна слабкість. От

лукаві! Тримай маску, Климе, льодяну, маску спокою, байдужості. Хай плещуть. Заздрять мені, заздрять та й годі. Ось виплекав кількох аспірантів, чекають захисту. А минулого року чиї студенти одержали грамоти за наукові роботи? Мої. Нехай собі плещуть. Погано, що під час виборів і референдумів знімали (ну як злодій пальто знімає) із лекцій студентів. Але якщо Україні це допоможе, то професор Шумейко «за». Тому, як Лев Толстой, і на цей раз міг собі сказати: «Я живу добре» із студентами. Цікаво, а що думає шеф? Йому ж про все і всіх доповідають. Давно не було нагоди побалакати про політику, Верховну Раду, сучасні досягнення політології.

Зустрілися в коридорі випадково, і Клим Іванович ні з того ні з сього:

— І навіщо це Кравчукові йти довіреною особою до Суркіса, який на мера балотується?

Шеф підскочив, а тоді як гаркне, аж у Боярці, мабуть, чути було:

— Що ви собі дозволяєте? У нас усі національності рівні і мають рівні права.

Клим Іванович зрозумів: відтепер шеф його ворог до віку. А хто ж, як не Клим Іванович, пристібував йому медаль? І звідки Шумейку знати, яка національність у Кравчука, а тим більше в Суркіса?

«Мені байдуже, турок він чи єврей. Чого доброго накинуть ще антисемітизм. Цього тільки бракувало.» Спочатку Клим Іванович злякався, а тоді розлютився.

Обоє стояли один перед одним хижі, мов тигри.

— На мене ніхто в житті так не кричав, хіба що рідненька (це не вголос).

— На паломництво хасидів до Умані, де могила цадика Нахмана і де, як пише преса, українці на цьому заробляють 10 млн доларів на рік, не ходив і не піду. Не тому, що маю якісь претензії до євреїв. Ні. Не люблю фанатизму. У моєму «Де-камероні» тире салоні краси — половина євреїв. Одна стриже, друга копита підрізає багатим паням, третя — веде бухгалтерію. Скажу вам більше: роблять славу пану Шумейкові, як свого часу Шолом Алейхем —Україні.

Яку? — спитаєте.

Мотря, наприклад, стриже і про своє думає. А Мілочка (вона ж Ханна) стриже і сокоче: «Заходьте, пані, до нас. Сервіс, як у кращих паризьких салонах. Постійним клієнтам — скидка. Мотроно, почастуй панночку кавою. А може, чай з лимоном? Це входить у наш сервіс, тобто безкоштовно».

Клим Іванович задумався. Згадав Нонну з Подолу на прізвище Шпігель. Коли ж це було? Не менш як п'ятдесят років спливло. Якби не моя одногрупниця Нонна з Подолу та її матінка, що торгувала сиропчиком, здох би Клим у культосвітньому технікумі з голоду, як ото дохнуть колорадські жуки від хлорофосу. А він, цей Незаслужений (якщо правду казати), шиє мені політику — національну ворожнечу.