Галина Бабич - Професор Шумейко

Годі! Хотілося кричати: гину, рятуйте!

Ні, такого катування професор Шумейко витримати не міг. Ледь дістався додому, почувався нездоровим.

— У мене ж усе є. Чому радощі обминають? Чому все, що плекав протягом десятиліть, стало нетривким, втратилась віра в те, що сповідував? Ще й здоров'я підводить. Це що? Кінець? Навіть власні успіхи, а не тільки моїх студентів, перестали тішити. І чого це в мене всі курсові роботи зараховано на «відмінно»? Дурні перевелися? Запитаю Анастасію.

— Що ви хочете, тату, від сучасних студентів. У вашому виші — діти української еліти, дуже багаті, дорого оплачують навчання, інформацію черпають з інтернету, а не те, що колись ви — з одного підручника на всю академгрупу.

— Ні, Нато, це щось інше. Терся серед відомих людей, політиків. Чинив так, як велів закон, вважай начальство. В результаті: усе стало нетривким, закони також.

— Так ви ж, тату, самі були тим законом для підлеглих!

— Так отож. Піду завтра в лавру, Києво-Печерську.

— З якого це дива?

— Узнаєш.

Мабуть, це вже старість, вона дуже тягне у місця, де ти був молодим.

Не побожного співу і молитов ішов слухати в Києво-Печерську лавру професор Шумейко. Не ставити свічки і бити поклони в Успенському соборі. Ні. Клим Іванович прийшов сюди, щоб подивитися на себе двадцятирічного.

Дніпро... Довга стрічка твоїх, тоді ще чистих вод, правує сьогодні у Київське море. Та ж будівля, вивіска інша: Київське обласне училище культури і мистецтва, навпроти церква Спаса на Берестові ХІІ-ХУШ ст., де похований 1157 року син Володимира Мономаха Юрій Володимирович Долгорукий. Вивіска та сама, тільки реставрована, як і церква.

Побожні люди, екскурсанти снують по території Києво-Печерського заповідника, кладуть хрести, зітхають, переймаються незбагненною скорботою, що її несуть віковічні храми.

Ось і гуртожиток (колишня бібліотека Флавіана), нині тут виставка мікромініатюр М. Сядристого. Мікромініатюри не цікавили професора, не цікавили його й інші виставкові зали, ні кав'ярня «Творча вітальня», ні їдальня «Монастирська трапеза», ні служба в Успенській церкві. Не молитися прийшов він, Шумейко прийшов у свою молодість.

Всякий раз, коли катером «Альбатрос» прибував до Києва, поверхня Дніпра ставала молочно-білою, отже, на світанку. Катер проходить під мостом біля пристані. Пройшов, заревів, мов звір, бо назустріч — баржа з рудою. Забачивши вогні на Великій Лаврській дзвіниці, Клим відчув спазм у горлі. Ось і вона! її дзвони і сьогодні летіли на крилах до Всевишнього.

Слухайте їх, професоре Шумейку! Ви ж цього хотіли.

Коли обходив колишній гуртожиток, біля стіни помітив приліплену будочку — лавку. Там немолодий уже чоловік торгував чотками, іконками, хрестиками і подібним крамом. Купувати Клим Іванович нічого не збирався, навіть у респектабельному ювелірному магазині «Сувеніри», який тут же, на території заповідника. Ноги самі понесли до будки. Де я бачив цього чоловіка?

— По службі? Ви що смієтеся?

Обличчя, обличчя... і погляд. Не на тебе дивиться, а в землю, донизу.

— Ми ніде не зустрічалися?

— Ні.

— Ви тут давно торгуєте?

— Так.

Питання — відповідь, питання — відповідь. Пішов. Блукаючи в лабіринтах своєї пам'яті і маючи волячу упертість, він повернувся до чоловіка, якого важко розговорити. «Я мушу про нього щось дізнатись. Хай, як кажуть колеги, Шумейко алкоголік, але не шизофреник, я притомний, навіть тоді, коли буваю як чіп.»

— Ви знали черницю Фотинію? Дивіться на мене, прямо у вічі! Знали черницю Фотинію? Знали?

— Ні-ко-ли!

— Знали?

Шумейко помітив, що перехожі звертають на них увагу.

— Ідіть собі з Богом!

Чоловік залишався незворушним і холодним мов криця. Та після Шумейко-вих: «потрощу!», «податкову нашлю!», «скуплю все оптом!» — дався на мову!

— Фотинія — моя мати.

І вже до перехожих:

— Шановні українці! Підтримайте комерцію, купіть що-небудь, тут божий товар, — просив син Фотинії і почав гарячково збирати свій товар.

— Та-ак, значить Фотинія. А батько ж хто? Хто батько?

— Ви відлякуєте покупця, пане, кричите, розмахуєте руками.

— Батько хто? — блага вже Шумейко.

— Леонід Андрійович. Ідіть же собі з Богом.

Та-ак, значить парторг, комендант і завгосп в одній особі. Леонід Андрійович Кабздир. Таке не привидиться і після каністри випитого коньяку.

У ресторані «Поплавок» грала музика, хтось уточнював ціну на акацієвий мед, маленька дівчинка канючила: купи і купи... брелок із янголами. А на лаврській дзвіниці: бам, бам, бам! Я лічу вголос, щоб згадати мелодію свого часу, свого трирічного життя біля цієї дзвіниці. Це почуття здатне мене, слабкого і старого, спалити до тла. Не треба. Я мушу все записати, казав же: логіка — корисна наука. «Не сушіть собі голову, професоре», — наче голос із неба. Справді, запишіть усе: Кабздир, Фотинія, 36-та річниця Жовтня. Корисна наука логіка вдруге виручає професора Шумейка.