Галина Бабич - Професор Шумейко

— От, перебила ця Оляна... Не моє. Так і скажу шефу. Залагоджу свої справи з фінінспектором в «Декамероні», вирішу квартирне питання і піду по-англійськи. Не моє.

І от у той момент, коли професор чекав «кіношників» і прикидав, до якого вузу податися, у кабінеті пролунав телефонний дзвінок.

— Хто говорить?

— Це я, — чує Клим Іванович радісний жіночий голос.

— Хто «я»? Кажіть швидше! Мені ніколи!

— Хіба не впізнали? Одеса, вино...

— А! Згадав! Роза Федорівна з «Молодої гвардії». Як приємно, як приємно!

У трубці тиша.

— Поклала. Мною незадоволені. Недобре вийшло. Щось я наплутав. Одеса, вино. З Розою Федорівною пив. і не тільки вино. З ким же ще?

Климу Івановичу на цей раз довелося напружувати свою пам'ять, як під час захисту докторської, коли відповідав на запитання академіка С. Це ж треба вже злигатися з нечистою силою, щоб щось пригадати. Він давно забув про минуле, бо в тому минулому був бідний і зневажений. З ким же я в Одесі пив вино, хай йому грець?! Лізе в голову, заважає перед відповідальною нарадою. Треба зосередитися. І Клим Іванович відчинив шафу, де зберігався його улюблений напій, що допомагає зосереджуватися. Клим Іванович дуже квапився, він був сумлінний і дисциплінований міністерський чиновник.

— Перед тим, як піду, наведу ідеальний порядок в паперах, звітах, фінансах, у шафі, столі. Є тут одне важливе відрядження, пов'язане із охороною пам'яток старовини й мистецтва. Терміново їду!

— Оляно! Готуй усе для відрядження!

Планував управитись за день-два, але поїздка затягнулась. Хоч початок був

ідеальний: зустріли з хлібом-сіллю, поселили в кращому із готелів у комфортабельному номері на дві кімнати, влаштували прийом. Усе як для першої особи. Але потім науковці із місцевого Комітету охорони пам'яток старовини й мистецтва почали мене так нервувати, так мордувати!

Не ображайся, читачу. В Інституті культури мене не вчили, які церкви, музеї, пам'ятники треба руйнувати, а які зводити нові, головне — на якому місці й на якій садибі. Професор Шумейко знав одне: Києво-Печерська лавра стояла і стоятиме там, де її в ХІ ст. побудували, над Дніпром. Все. Крапка. Закрив відрядження, сказав: розбирайтеся самі, зараз «наголос» на місцеве самоврядування. І... поїхав до Києва. Потрібно спішно зосередитися на найважливішому — переїзду на нову квартиру. Не зайшов, а влетів додому і тоном людини, яка може зробити все на світі, повідомив:

— Ну, рідненькі! (Донька і дружина чомусь порпалися в шафах, скринях.)

— Світова новина! Роз'їжджаємося: Анастасія — на Липки, ми, рідненька, в багатокімнатну квартиру на бульварі Шевченка. Утям: центр, собор Володи-мирський, а всі вулиці навколо носять імена відомих класиків: Коцюбинського, Гончара, Чехова і, звичайно, Шевченка.

У професора була така ейфорія, що він навіть не помітив гармидеру в старій квартирі, яка нагадувала святошинський склад, де студентом підробляв. Ящики, пакунки, стоси зв'язаних речей, книг...

— Що б це означало?

— Нам уже кілька днів як вручено ордери на поселення, транспорт буде завтра.

Клим наче келих доброго коньяку хильнув, таке тепло по тілу розлилося.

— Працюють як комп'ютер мої підлеглі. Щоправда, довелося роздати «ханську данину». Корупція, корупція це, рідненькі мої, велика біда для моєї України.

Оскільки з усіх жінок на світі для Клима Івановича існувала лише одна — його донька Анастасія, яку до бестями любив, то часто звіряв на ній (окрім студентів-відмінників) свої здогади, міркування.

— Нато! Я не можу збагнути і ніде прочитати, чому отой район на Печер-ську, куди ти завтра переїдеш, називається Липки? Ніяких лип там немає. Липового меду також.

— Ти, Климе, прямолінійно усе сприймаєш, — це втрутилася моя вчителька. — Твій колега З. М. з міністерства мешкає на вулиці Шовковичній. То що, він щодня по вуха у шовковицях і з чорним ротом ходить?

— Нато! Наша мамуся. Я її недооцінив.

— Нареготалися і досить. Тату! Беріться за свій кабінет. А ще краще посипте «зелене пшоно» своїй рідненькій. Нам зараз нові меблі, антикваріат і все, що в нормальних людей є, придбати слід. Ну, давайте ж. Цип, цип. моя курочко.

— Анастасіє! Прикуси язичок! Було сказано: роздав «ханську данину» кому треба, за твоє помешкання також. Що я тобі поганого зробив? Призначив генеральним директором телекомпанії «Свої», а ти з батьком так розмовляєш! Майже як колись малою в Одесі, в Чорноморці. Язичок у тебе...

І тут йому потужно вдарило в голову те, що заважало кілька днів: Одеса, Чор-номорка, вино, холера.