Галина Бабич - Професор Шумейко

— Не треба тихцем ховатися під ліжка своїх чоловіків і чекати чергової зради. Усе це міфи. В Ірпені письменники затято працюють.

А далі цитував В. Домонтовича. «Німці працюють регулярно, неквапливо, наші або не працюють зовсім, або ж "з надривом", надолужуючи те, чого не зробили вдома».

Воно, звісно, і вдома можна, тільки атмосфера не та. Як же хотілося молодому Шумейкові хоч би одним оком глянути на живих класиків. І ось нагода. Іду! Зачекай, читачу, побудьмо недовго ще з Климом, поки він не втратив чутливості і вдячності одному зі своїх педагогів в культосвітньому технікумі. Перебираючи в хаосі минулого, згадав. Був 195... рік, травень місяць, на схилах Дніпра білим цвітом уквітчані кущі колючого глоду. Клим достроково склав екзаменаційну сесію, бо педагог В.А. Корцов запропонував йому зарібок — працювати худруком у піонерському таборі. Хлопець бідував, як і більшість його одногрупників. Уже тоді хробачком у голові точило: бути злидарем — бути ніким. Ідучи на заняття чи в гуртожиток, Клим майже щодня бачив, як на сходах церкви, склавши на колінах руки, сиділи «забуті смертю» старці і старчихи, просячи милостиню. Клим нічого не міг подати. Це так врізалося у пам'ять, що повертаючись думками у минуле, щораз згадував істот у чорних хустках. А ще отой хробачок: бути злидарем — бути ніким.

— Климе! Прокинься, ти мене чуєш? — як у сні почув голос Корцова.

— Усі педагоги-музиканти влітку, тобто під час відпустки, шукають якусь роботу. В будинках відпочинку, в санаторіях, у піонерських таборах завжди потрібен худкерівник, а худкерівникові — гроші. Тобі вони потрібні?

— Питаєте. Але я не потягну. Вам же відомі мої успіхи у музграмоті, грі на баяні.

— Облиш. Дай свій нотний зошит.

Доки обговорювали умови праці, романтику санаторних та піонертабірних буднів, Корцов склав у вигляді нот увесь репертуар для піонерського табору. До окремих пісень додав і тексти.

— Для молодших груп, Климе, «Картошка», «Подоляночка», для старших — «Взвейтесь кострами, синие ночи!» Для середніх — оця. Я тобі наспіваю:

Ці шлягери вивчиш за два дні. Додаси все, чого навчився на клубному відділенні за два роки, і піонерський табір «Зелений» матиме в твоїй особі непере-вершеного худкерівника. Головне в таборі — відкриття і закриття зміни. Тут слід попрацювати. Коли щось — допоможу, я поруч, у санаторії для ветеранів.

— Піонерський табір, Климе, не гірше, що зараз у нас є. Ти коли-небудь там був?

— Ні.

— Послухай. Триразове харчування (копійки відрахують) і тридцять крб за зміну. Режим, свіже повітря і... незабутнє піонерське вогнище в кінці зміни. Вільний час працюєш на себе, щоб у вересні партитуру читав, як книгу. Не вклепайся в якусь історію.

— Що ви маєте на увазі?

— Не загравай до піонерок і жовтенят. Зрозумів?

Довго реготалися, і музична педагогіка на цьому закінчилася.

Корцов мав рацію: піонерський табір не найгірше, що було за радянської влади. Режим, свіже повітря, триразове харчування повернули голодному Климу сили і бажання виправдати довір'я не тільки улюбленого педагога, а й матері, яка ледь животіла в селі.

Роботою в таборі «Зелений» в Ірпені Клим залишився задоволений, він завжди поривався до чогось нового, невідомого. Були дні, коли лежиш собі на траві і безтурботно дивишся на небо, по якому, як шматки вати, плавають хмари. Змінюючи щоразу форму, вони нагадували то звірів, то великі вежі, то ідилічні пейзажі. Клим поклявся собі: буду частіше дивитися вгору і давати волю своїм фантазіям. На горизонті Климової свідомості виринула і романтична картина піонерського вогнища — Ірпінська естетична деталь. Оскільки в піонерських таборах (а їх в Ірпені було з десяток) дні закінчення змін збігалися, то в певний час під бездонним небом і зірками, як скалки кришталю, спалахували величезні вогняні стовпи, що рвалися вгору. Це вже був не просто Ірпінь, місто обласного підпорядкування. Це — казка, яку бачив у свої юні роки Клим Шумейко, студент культосвітнього технікуму. Навколо вогнища: танці, хороводи і пісня — своєрідна мова людських почуттів. Це було так давно. Як добре, що я член якоїсь там комісії і знову їду в Ірпінь.

Три дні — як один день. Семінар відбувся успішно. Цьому сприяв вересень, що більше нагадував ранню весну, аніж осінь, раннє сонце, повільне опадання листя з червоних ірпінських кленів і домашня кухня, якою пишалися письменники.