Галина Бабич - Професор Шумейко

— Вам голубці чи млинчики?

— І те, і те.

Про найголовніше ми й забули. Упродовж усього семінару в Ірпені їли багато і пожадливо не тому, що зголодніли, а тому, що смачно. Ми захопилися, адже семінар присвячений питанням української культури, літератури зокрема. Клим Іванович, можливо, пізніше міг осягнути, уже в статусі доктора наук, підсумкове резюме одного з учених, який сказав, що українська література «не обривала тя-глості художньої свідомості, часто само-здійснюваної у континіумах». Клим Іванович з цього і почав свій звіт, були й інші рекомендації, у яких виявлялася турбота про національну культуру. Шумейку видався звіт сухий і надто академічний, тому для «приколу» (як каже сьогодні молодь) додав ірпінський ліричний пасаж, частково уже згаданий у даному тексті. По-друге, як було мовлено, маючи мистецьку душу, Клим Іванович прихопив із собою баян, до якого не доходили руки багато років через службові обов'язки і кпини дружини: акордеон — це діло, а баян — та ж сільська гармошка. Вона у мене з вищою освітою і тому їй важко відрізнити баян від гармошки. Але Клим ризикнув. І тоді... може саме це врятувало звіт, де зазначено: «Протягом даного терміну проведення семінару було неухильно дотримано закон паритету звучання в п'ятдесяти відсотках пісенних творів українських (українських жирно підкреслено) авторів під час культурної програми семінару».

Шеф був у захопленні. Забув навіть привітатись.

— От і гаразд! А я гадав, що і цього разу будуть марно витрачені державні кошти.

— Климе Івановичу, одійдемо убік, тут усе й усі слухають.

— Як вам нова вакансія, яка, вважайте, уже в кишені?

— Та нічого... — ніяковів Клим Іванович.

Ув' один день (моя рідненька не повірить!) не тільки національна культура, але майже вся оздоровча сфера України опи-нились в руках, чи то пак, кишені Клима Івановича Шумейка. Міністерські колеги наказ прочитали, бо мали вищу освіту і, Богу дякувати, писати і читати навчилися.

— Таланить цьому Шумейкові, — шелестіли проміж собою.

— Коректний, інтелектуальний рівень... нормальний, — найцікавіші почали уточнювати освіту Шумейка. — Після культосвітнього закінчив Харківський інститут культури. Асоціальних настроїв не помічали, останнім часом захопився політологією.

— Це що? Зрада культурі?

— Обдаровані й духовно активні натури, як пан Шумейко, завжди прагнуть чогось нового. Ви, Миколо Івановичу, хоч і етнолог за фахом, але завжди плутали ярмо і сідло. Культура і політологія — це те саме ярмо і сідло.

— Ви, колего, певно, іронізуєте, коли говорите про Клима Івановича з такою уїдливістю. А з мене просто знущаєтесь.

— Даруйте. За цією, як ви кажете, іронією ховається щирість і мій прогноз: Шумейко піде далі.

Тут кожен замислився, наскільки приязним був із Шумейком.

Особливої дружби Клим Іванович ні з ким не водив, але з багатьма пов'язували служба і обов'язки. Тому, як Лев Толстой, міг собі сказати: «Я живу добре» з колегами.

Що Климові снилося тієї ночі? Не пам'ятав. Правда, під ранок щось наверзлося, але жодним чином не стосувалося сьогоднішньої патетики. Запитаю (тільки б дістатися додому) у дружини. Вона сни читає, як Ріхтер ноти. Шумейкові стало тепло і затишно, думки потекли спокійно і розмірено: нікого не силував, нікого не підсиджував, не зрадив, та й зусиль мало доклав. Аж занепокоївся: а що як передумають. Кілька днів у міністерстві тільки й розмов було, що про нову посаду, яку щойно обійняв Шумейко, а вона — його. Обіймалися багато років. У дім попливли достаток, нагороди, «потрібні» люди, гроші. Як у воду випав із голови Клима цвяшок: бути злидарем — бути ніким. Це вже не про нього. Якось само собою позбувся Клим Іванович свого розчуленого погляду на жебрацтво. На сходах перед входом до церкви він уже не бачив у чорних хустках старчих і не чув позад себе слова молитов. Пане Шумейку! Ви давно вийшли з моди: сьогодні жебрають старці у підземних переходах. А ти ж, читачу, знаєш нашу міліцію: на мерседесі в підземний перехід вона не пропустить не тільки Шумейка, а й самого Президента.

— Сьогодні вдома влаштую феєрверк! Та який!

Ще на порозі впізнала дружина запах її улюблених парфумів. Зраділа. А тоді...

— Цип, цип, цип... моя курочко! — сипав на підлогу Клим Іванович не мідяки, а сотенні й двохсотенні купюри.

— Климе! Що ти робиш? — в нестямі кинулася до нього дружина.

— Фінансую тебе! Цип, цип, курочко... Утям, рідненька, звідки на тебе така благодать звалилася, — додав і зареготав від задоволення.