Галина Бабич - Професор Шумейко

— Чому?

— Він одружений і сильно. Має двох маленький дітей.

— Гаразд. Я врахую.

Хвалячи й заохочуючи Зіньку, Клим помітив, що та повеселіла. Увійшовши в раж, він завів мову про генія, яким, на думку клубників, був педагог Микола Іванович Різоль.

— Я поведу тебе після стипендії, Лугова, у філармонію на його концерт з оркестром. Ти взнаєш, що таке баян і віртуоз-баяніст. Гра зачепить тебе, як зачепила мене ще в армії, коли по радіо почув: «Квартет баяністів Київської філармонії. Художній керівник М.І. Різоль». До того я не надавав особливої уваги музиці чи грі на якомусь інструменті. Після сам заходився експериментувати. Треба, Зінько, набратися терпіння. У мене теж є проблеми. Коли ж опануєш нотну грамоту, клавіші чи кнопки, смичок, таке відчуття, наче ти подолав порожнечу. Музика — це інший світ. Послухай, що з цього приводу казав ще один геній (Л. ван Бетховен): «Музыка — это откровение более высокое, чем мудрость и философия».

Боже дитя! Клим цілком свідомий був, що подолає порожнечу на селі: брак духовності, культури зокрема. Тому своїй супутниці плів таке: уявляєш, Зіно, приїздить туди випускник клубного відділення Шумейко. Усе потрощу, поламаю (лінощі, нецензурщину, пиятику), організую квартет баяністів імені К. Шумей-ка, хор хлопчиків і драмтеатр.

Зінька довго сміялася.

Клим зніяковів: наче ж я серйозно говорив, подумає, що я марнославний. Замовк.

— Ти, Шумейко — молодця! — враз почув.

Дзигарі на Великій Лаврській дзвіниці пробемкали одинадцяту вечора.

— Треба в тунель.

Так називали студенти вхід до заповідника, той, де церква з Надекономічною брамою (XVII ст.), оскільки ворота Цен-трального входу зачинялись рівно о 20-00. Запізнишся на кілька секунд, сторож зупиняє:

— Нізя! Ти шо не понімаєш два руські слова: ні, зя!

— На добраніч, Лугова!

— На добраніч! Розвеселив ти мене, Климе.

— Де ти вештався?

Це сусіда по ліжку і товариш по навчанню Микола Остюк.

— На демонстрації.

— Вона вчора пройшла успішно і, мабуть, без твоєї участі.

— Правду кажуть про тебе: колючий ти, Миколо. Свідомі комсомольці, Миколо, такі як Шумейко, на демонстрацію з нагоди 36-ї річниці Жовтня ходять два дні поспіль. Жартую. Навідався до матері, — нахабно брехав Клим.

— Де ж хаваніна?

— Мати сама на картоплі сидить. Ось пиріжки тільки.

Який я молодець, що прихопив у Нонни.

— Давай швидше! Вола б з'їв, так жерти хочеться.

— Ти, Миколо, такий малий, а так багато їси!

— Того й малий, весь час їсти хочеться.

Сусід по ліжку, товариш по навчанню... Ні. Коля Остюк був для Клима усім. Клим тоді ще не знав, що «... велика незручність бути усім». Це знав єдиний чоловік, котрий і написав сказане вище, француз Анатоль Франс.

Невеликий портрет Остюка: малий на зріст, голова також маленька, живіт великий, очі сірі, добрі, а талановитий!.. Талановитий до дідька! Талант Остюка у його голосі (італійський баритон, чули?), і схильність Миколи до всього народного. «Люблю фольклор» — до речі і не до речі повторював він, любив і «остюки» — шпи-гачки. Найчастіше припадало Фотинії.

— Климе! Що ти виконував на прослухуванні при вступі?

— Щось армійське.

— А я народну — «Дощик накрапає»:

— Повіриш, її ніхто із членів комісії не знав, навіть хормейстерша. А вона ж заслужена. А ти знаєш?

— Ні.

— А у вашому селі співають?

— Не чув.

— Слухай, я, бувало, в селі як затягну вечором... чую, у кожній хаті хтось плаче. Жінки, звісно, вдови. У нас їх півсела. Самотні. Ти, Шумейко, якось сказав, що самотність — екологія душі. Особисто я проти такої екології, вдови теж, бо кожному кохати хочеться. А кого? Чоловіків у нашому селі: я, мій дід, сусідчин Наум (без ноги), онук баби Сені. Та що я тобі буду їх називати. Ось, — він показав десять пальців.

Природа не всіх рівно наділяє. Не дала Миколі зросту, але голос. Які пісні він знав! Не такі, як на демонстрації. Клим слухав свого товариша, заздрив його божественному співу. Сьогодні якийсь продюсер з семирічною освітою зробив би з Остюка суперзірку. А тоді, а тоді Миколі дуже їсти хотілося, а всім відомо: щоб співати — треба силу мати, калорійно харчуватися.

— Тобі в консерваторії місце!

— Мені і тут добре. Маю індивідуальні заняття з хормейстершою. Мій пік — завклубом. На селі пісня потрібна. На селі ще й танці потрібні.