Галина Бабич - Професор Шумейко

У планах Клима демонстрації не було. Збирався поїхати додому: перевідати матір і щось із харчів узяти. Плани змінилися. Щоб уявити демонстрацію трудящих 50-х років минулого століття, не потрібен шекспірівський талант. До речі, це не найгірше, що було на той час. Рівно о 10-00 на дерев'яну трибуну, обтягнену червоним ситцем, піднімалася влада. У такі урочисті дні керівники уряду віталися з народом. Голосисті викрикували у мікрофон лозунги, заклики людям, які трудилися у різних сферах суспільної діяльності.

— Взуттєвій фабриці № 6;

— поштовій скриньці № 9;

— заводу «Арсенал»;

— працівникам культури й освіти — «Ура»!

— «Ура», — радісно повторював народ.

Після цього всі залишалися задоволеними: трибуна народом, народ — трибуною. Ось так люди боролися і мирилися з убогим життям та владою, скандуючи їй в унісон різні гасла й розлоге «Ура!»

Попри все сказане, не можна забути відчуття справжнього народного гуляння з піснями, танцями, повним взаєморозумінням із тим, хто йде поруч у колоні, навіть коли це парторг (комендант) Леонід Андрійович Кабздир.

Роззирнешся — навколо оптимізм, ентузіазм. Усім весело, усі співають. А раз співають, значить вони щасливі й задоволені своїм життям. Ніхто не проклинає уряд за підвищення цін, комунальних послуг, низьку зарплату, стипендію.

Така була демонстрація трудящих з нагоди 36-ї річниці Жовтня уже за активної участі Клима Шумейка. Оскільки по дорозі до трибуни колона натрапляла на те, що в народі називають «забігайлівкою», Клим устиг закріпити святковий настрій. І уже в нереальному якомусь житті почув:

— Мистецтво покликане звеличувати людину. Ми — люди мистецтва — тримаємо на своїх плечах цілу епоху!

— Климе! Прокидайся! — голос однокурсниці Нонни, у групі її називали Нонна з Подолу. Прокинувшись, Шумейко угледів тут ще двох знайомих: педагога по класу баяна В.А. Корцова і ... Зіньку Лугову.

— Оце компанія! — подумав Клим. — Тільки цього бракувало. Я ж наче такого не планував. Треба швиденько драпати, прихопивши Зіньку, бо в неї вже був привід для комсомольських зборів. Скориставшись моментом, коли Нонна з Корцовим пішла на кухню, він звернувся до Зіньки.

— Пам'ятаєш, що тобі пообіцяв парторг?

— Пам'ятаю.

— Тоді, чого приперлася сюди? Ти ж на межі загибелі. Чуєш?

— Чую. Мене Нонна запросила. Вона добра і життєрадісна. А я вже давно не чую звуків істинної радості. Климе, не переживай. Тут усе гаразд. Спочатку був обід, наїлася на тиждень. Потім Нонна і

наш педагог сіли за рояль. Валерій Андрійович узяв кілька акордів, далі долучилася Нонна. Що це було?! Передати словами не можу, лише відчуваю. Мені здалося, Климе, що між ними є якась таємниця, бо грали вони так, наче хотіли, аби ту їхню гру ніхто не розгадав. Правда, Нончина мати дрімала, а ти безсоромно дрихнув. Одна я слухала. Заворожена тою грою, я забула про все: клубну справу, гуртожиток, парторга і коменданта в одній особі. Я ж на бібліотечне відділення хотіла вступати. Який із мене завклубом? Нічого не вмію. Нот не знаю, музграмота дається важко, баян підняти не можу. А бібліотекар був би із мене путній, дуже люблю книги. Проте ти знаєш і сам, що бібліотечному гуртожиток не надається. Там навчаються одні кияни. А тут ще й прапор на мою голову.

І Клим бачить: Зінька ось-ось заплаче. Перебив її сповідь.

— Для початку, Зінько, скажи, як опинився тут я?

— Не знаю. Теж запросила Нонна.

— Гаразд. Ходімо звідси мерщій! Підемо пішки. Це далеко, але корисно.

Усю дорогу Клим, на правах старшого, давав поради першокурсниці Луговій.

— Ти зможеш, ти здібна і тямуща. На клубному відділенні дають знання, що стануть основою для подальшого навчання, а головне — праці.

— Хто твій педагог по баяну? Не Рі-золь? Наші педагоги — професіонали.

Дехто з них ще вчиться в консерваторії, як-от Корцов, а більшість — уже з великим досвідом. А чому не переведешся на домру? Вона легенька, маленька. Просись до Глушка. Смичок, сопілка, плетр у його руках співає. Є одне «але». Ти колись бачила живого Єсеніна?

— Ти що? Він же у 1925-му повісився!

— Не повісився, а повісили.

— Звідки ти знаєш?

— Читав. Так от. Єсенін — це педагог по класу домри Глушков. Якби їх можна було поставити поруч, ніхто не міг би розпізнати, де великий поет Сергій Єсенін, а де — не менш великий скрипаль, піаніст, домрист Костянтин Глушков. Збагнула, Лугова? Тобто красень. За ним не тільки клубне відділення гине, а й бібліотекарі. Раджу: закохуйся у мене, наприклад, у шибайголову Колю Остюка, у Корцова, дозволяю навіть у нашого коменданта Кабздира, тільки не в Глушкова!