Галина Бабич - Професор Шумейко

— Композицію слід почати останнім, а закінчити першим звуком. Так забезпечиться нерозривність гармонії і мелодики. Фуга, п'ятипальцева аплікатура, септимовий акорд, Вагнер, Штраус, Бетховен... — богема так і сипала музичною термінологією. Розмовляли, як ми з Миколою про городину: картоплю, цибулю, петрушку, щавель.

— Після зборів і булочок хочеться ще чогось!

— Мені також, Нонно!

— Знаєш, чого?

— Знаю! Музики, музики, музики! Сама я не можу, піаніно на плечі не покладеш, а Глушков завжди зі скрипкою.

— Подивись, футляр під столом?

— Під столом. Зараз приведу зв'язківців, хай ті попросять. їм не відмовить.

Авжеж. У залах цього приміщення, мабуть, багато підошов постиралося у вальсах, менуетах. Чули ці стіни, як гриміли марші, гімни, «Комуністичній партії хвала!», «Летите, голуби». Але такого вони ще не чули. Тобто нашого педагога Глушкова. Його скрипочка то тужила, то бриніла. Смичок і пальці вправно перебігали струнами, які мало не лопалися від напруги. Зв'язківці парадно виструнчилися, Нонна і Корцов дивилися один на одного і мліли з утіхи, буфетниця гірко плакала.

— Музика від майстра! Концерт закінчено! — виголосив берет «а ля Боттічел-лі» і вклонився.

Коли Шумейко з Остюком поверталися у гуртожиток, ще на вулиці Цитадель-ній почули, як великі дзигарі Лаврської дзвіниці пробили вісім разів. І як завжди, на центральних воротах сторож зустрів їх двома «руськими» словами: «ні зя».

— Нізя, то й нізя. Підемо через тунель. Нонні треба далі, на Поділ. Але ж вона не одна, з нею наш улюблений педагог Корцов.

Коли мостилися спати, Остюк перелякався.

— Щось у нас димом тхне. Ще вчадіємо. Збігай, Климе, до Фотинії!

— А ти хіба не можеш?

— Наче не знаєш. Соромно мені їй на очі тепер показуватись.

— Гаразд.

Клим спустився вниз, у підвальне приміщення, кімнату-келію, де мешкала Фотинія. У дверях зіштовхнувся з парторгом. Свіжим, напахченим одеколоном. Клим просто отетерів, побачивши Каб-здира у Фотинії такої пізньої пори.

— Климе? Що ти тут робиш?

— Та... я до Фотинії. Дух диму якийсь у нас. Може, заслінку рано затулила у грубці? Чого доброго, ще вчадіємо.

— Ну ми це зараз перевіримо, ліквідуємо враз.

І вже до черниці:

— Фотиніє! Мерщій перевір усі груби!

А потім ні з сього ні з того почав виливати Шумейкові душу.

— Всі ви думаєте, що Кабздир — кам'яний стовп. Помиляєтесь. Досить одного чийогось сумного погляду, і в мене холоне кров. Я сам що бачив? Війна, служба, відбудова. У мене, Климе, зізнаюсь тобі, не те що сім'ї, простої жінки не було. Віриш?

— Вірю. Я ж нічого не маю, не знаю. Зайшов, щоб не вчадіти.

— От і добре. Я знав, що так буде, бо ти, Шумейко, пройшов військову службу і в тебе є поняття. Оце б'юся зараз як риба об лід із профспілками, хочу для сиріт організувати на час екзаменів безкоштовний обід у їдальні на Московській вулиці. Гарно я придумав?

— Дуже. Включіть обов'язково Миколу Остюка, хоч він і не сирота, є мати і дід. Голодний постійно.

— То він від голоду пер на Фотинію?

— То він Зіньку захищав.

— У такий спосіб? — словами Клима запитав парторг.

Розмова урвалася, бо повернулася Фотинія. На мигах передала, що все гаразд і вклякла, молячись «Богородице діво, радуйся...»

Як ми тільки її не називали! Мотя, Фотя, Тіна... Описати портрет Фотинії неможливо, бо об'єкт (термін коменданта) був як капуста, з ніг до голови у чорних шатах. Якась тінь зашушкана. Чорна хустка до брів, кілька довгих спідниць і балахон зверху. Очі — дві вуглини. З її зовнішності не можна визначити ні вроди, ні постави, ні кольору волосся, ні голосу (вона весь час мовчала), ба навіть статі. А оскільки комендант називав її Фотинією — виходило, що жінка. Безвідмовно, добротно, мовчки виконувала колишня послушниця жіночого монастиря свої функціональні обов'язки: прибирала в навчальному корпусі, дбала про наше тепло — опалювала груби, викладених старовинними кахлями, і в гуртожитку, і в навчальних кімнатах. Ще й за сторожа була. Ну як таку не любити? Я про студентів, за винятком Остюка, бо Коля Остюк любив Зінаїду Лугову. А тим часом Фотинія, проказавши ще й «Отче наш.», подякувала Богові, наостанці Леоніду Андрійовичу, що не лишили її самотньою. А колись про таке і слухати не хотіла. Згадала, як в один голос її товаришки просили: «Боронь, Боже, закохатися!» Вони, можна сказати, ненавиділи те, що називається коханням, ненавиділи усі його хтиві прояви. О! Це було давно! Господи! Дякую тобі, що не лишив мене самотньою! Коли одного пізнього вечора заглянув до її кімнати-келії Леонід