Галина Бабич - Професор Шумейко

Андрійович, вона звела очі, бо раніше погляд був звернений тільки донизу. Фотинія розуміла, що до слова Божого цього чоловіка вона ніколи в житті не наверне. То й що? У їхніх стосунках немає звуків мрії, небесної гармонії. То й що? Ясно як день, це кохання без пестощів, поцілунків, але воно дало можливість очам жінки відірватися від землі і споглядати чарівні видива Дніпрових схилів, Велику Лаврську дзвіницю. Як кажуть поети: кохання без звуків і мрії. То й що? Христовою нареченою Фотинії вже ніколи не бути, а Леонід Андрійович — чоловік, що зможе її захистити. І вона щаслива.

— Слухай, Климе, німа заговорила!

— Ти про кого?

— Про кого, про кого? Про Фотинію, — веде далі Остюк. — І як заговорила! Я, розумієш, працюю, надриваюсь над баяном, Фотя біля грубки порається. Тоді повертається і, знаєш, так чітко і виразно:

— Мати Божа! Як же мені обридли ваші домри і баяни!

— Це все, Фотиніє, музика, — кажу їй.

— Диявольська. Найкраща музика — Лаврські дзвони.

— Завтра припру з горища навчального корпусу тамтам і циганський тамбурин. Послухаємо, що тоді німа скаже.

— Миколо! Чого ти в'ївся в неї? Грубка тепла, як домна. А все Фотинія.

— Нудно стало і їсти дуже хочеться.

Причину роздратування свого товариша Клим розгадав: подобається йому

Лугова. Після зборів не підійшла, не подякувала. Микола, як міг, приховував свою симпатію до дівчини. Микола був закоханий. Не міг же я йому сказати, що з Фотинією відбувається те саме.

Культосвітню справу (майже всі фахові дисципліни називалися «справа») вів директор, Дмитро Родіонович Кметюк. Хотілося, щоб і читач хоч трішечки перейнявся тими почуттями, з якими ставилися ми до директора. Років сорока п'яти, середній на зріст, ходив, ледь помітно накульгуючи внаслідок поранення на війні. Після повернення з фронту закінчив Харківський інститут культури. Із примітних деталей портрета: звислі чорні вуса, втомлений погляд. Більшість із нас своїх батьків не знала. Їх забрала війна. Ми були, як кажуть, у тому перехідному віці, коли так потрібен батько. Чужа людина — не рідний батько. Та кожне слово Дмитра Родіоновича сприймалося як батьківська наука.

Клим схильний добачати, що зацікавлення будь-яким предметом залежить від того, хто його викладає. Що таке культосвітня робота? Аби не морочити голову читачам, пропоную статтю колишнього секретаря райкому комсомолу І.М. Сол-датенка на с. 12, УРЕ, т. 6, К., 1981. Не переживайте, вона невелика. Практично увесь навчальний матеріал для цієї фахової дисципліни.

«Культосвітня робота в СРСР — система заходів, що сприяють комуністичному вихованню трудящих, підвищенню їхнього культурного рівня, розвиткові творчих здібностей та ініціативи, організації культурного рівня, є складовою частиною ідеологічної роботи КПРС.»

Як директор умудрявся вийти за ідеологічні береги, проводячи заняття з культосвітньої роботи? І досі, через багато років, професор Шумейко зрозуміти не міг. Виходив директор із тих берегів часто, бо був вигадливим, тож нецікаве ставало цікавим. Та найважливіше — впливав на нашу свідомість. Ходиш по кілька разів на день від гуртожитку до навчального корпусу і не бачиш, повз які там могили проходиш, що на плитах викарбовано.

Зачепили за душу слова, сказані на комсомольських зборах, не одного. От читаю напис: Данило Михайлович Щер-баківський. 17.ХІІ.1877, 6.УІ.1927, це біля гуртожитку. На другій, ближче до печер, невідомо хто похований. Поговорювали, що Кметюк називав Столипіна.

— Людина бачить світ не лише очима. Є інше бачення, із середини. Якщо так будете сприймати світ, то не танцюватимете на цвинтарі. Вам захочеться дізнатись, хто там похований, якою була ця людина.

Клима вабило до цього чоловіка, але Дмитро Родіонович — директор, а Клим — усього-на-всього його учень. І таких учнів у директора багато.

Дивишся на Лаврську дзвіницю. Дзвіниця як дзвіниця, гарно, що години підказує, годинника ж у Клима не було.

А директор:

— Ось Лаврська дзвіниця, діти, палає у ранкових сонячних променях! Це ж хтось її збудував! Дізнайтеся, прочитайте, другому розкажіть. Дивишся і видаєшся часом таким мізерним проти майстра, якого тепер возвеличує його витвір. Та кожному — своє. Без завклубом і вчителя на селі загине все народне. Збережімо його, воно звеличить вас. Як поклик мрії у юності не забудьте й утаємничені стіни приміщення, де навчалися.

Ми, як могли в тому віці, осягали і правду життя, і заняття Кметюка. Скільки ж води ще спливе в Дніпрі, перш ніж нарешті Клим Іванович збагне, що осягнув ті уроки не сповна.