Галина Бабич - Професор Шумейко

Перше, а може, й друге враження від Олексія Олексійовича складається неприємне. Сухий, іронічний, педантичний і з кілометровою дистанцією. Цей по цигарки студентів не посилав. Окремі його риси відштовхували нас, іноді обурювали. Ми його навіть трохи побоювалися. Але було дуже цінне в його педагогіці — він був не такий, як усі, він був надзвичайно вимогливий, він був професіонал. Не любив недбалість, неорганізованість, неграмотність, поганий почерк і запізнення. Ставлення до всього цього виражалося двома словами: «яка гидота!».

З такою людиною важко і студентові і педагогічному колективу. Але без нього — ще важче. Ми багато й неграмотно писали творів, а він приносив, кидав, як непотріб, на стіл, додаючи: «яка гидота!».

Олексій Олексійович тренував наш мозок ще й такими прийомами:

— Як буде по-українському «действительный»?

— Діяльний, — гудемо.

— Треба «чинний», можна «дійсний».

— Як буде «ледоход»?

— Ледохід!

— Яка гидота! «Скрес» треба говорити.

Нам подобалось, коли Олексій Олексійович читав вірші напам'ять. Тоді він ставав м'якшим, одне слово, іншим. Цитував багато, любив Шевченка, Рудан-ського, Федьковича. Майже ніколи не жартував і, як було вже мовлено, завжди тримав дистанцію. Якось стався на його занятті такий курйоз.

Ніна Бака прийшла в аудиторію в зеленій сукні. Олексій Олексійович довго дивився на неї. Та не витримала.

— Щось не так зі мною? Я ж усе відповіла.

— У чому справа, студентко Бака?

— Ви весь час дивитесь на мене!

— Зір лікується зеленим, от і дивлюся, — сердито гаркнув.

Нонна стверджувала, що кращими вчителями з літератури завжди були євреї. От, мовляв, Етіна Павлівна, яка викладала у нас російську літературу, ніколи не скаже: «яка гидота!».

— Бо не вимовить, — це Остюк включився у дискусію. — А ще тому, що боїться.

— Кого?

— Усіх.

— Колю, ти не тільки Фотинію, а й

Етіну Павлівну не любиш. А пригадуєш, як вона замість традиційного привітання і знайомства прочитала:

— Алексей Хомяков, стихотворение «Киев», написанное в ноябре 1841 года, — прокоментувала Етіна Павлівна голосом актриси Валерії Заклунної.

— З тобою, Нонно, важко сперечатися. Посваримося — бутербродом не пригостиш. А Остюк завжди їсти хоче. А мені наш кандидат наук також подобається, хоч голос у нього і не Заклунної.

Регочемося, аж сльози котяться по щоках. Враз за спиною чуємо: «яка гидота!».

Професор Шумейко ловить себе на думці: а чи немає з мого боку деякої ідеалізації того часу? Яка там ідеалізація, коли весь час їсти хотілося.

Поринули в сон дачні сади, сусіди, охорона, тільки одне вікно світилося, хоч Клим Іванович намагався заснути. Не зміг. Уперше, мабуть, спостерігав перехід ночі у світанок. Чи випаде ще в житті така ніч? Потім відчув страшенну кволість. Серце калатало, кінцівки заніміли, а в голові — дзвони, дзвони. «Рано вмирають письменники, — співчутливо подумав Шумейко, — бо пропускають усе написане крізь власне серце. Вий-шов на веранду, хапнув повітря. «Треба щось прийняти.»

Після корвалолу прийняв так з наперсток ще й «на душу». Полегшало. Не повірите, потягло на спів. Та який?! Зараз розбуджу Тихона, у штани накладе. Учора в гаражі цементу не дорахував, зникла пляшка коньяку і банок з десять пива. Тихін не тільки звірюга — злодюга він, злодюга. Он до чого вже дійшов — грабує свого хазяїна. Ось тільки згадаю, хто мене навчив цього співу. Нонна? — Ні. Та — тільки класику. Остюк? Ні. Той — тільки народне, ліричне. О! Як голос із дзвіниці, Корцов! Той усяке вмів.

Подаємо в оригіналі, без перекладу.

— Це про таких, як ви, Климе Івановичу, це про. — Тихін зблід, укляк, впавши, як Фотинія, на коліна.

— Простіть, чесний, брильянтовий мій, хазяїне, простіть.

— Звірина, звірина. Ні. Ти гірше, ти гірше ката. Звір — гам, і кінець, а ти, Тихоне, шматочками, шматочками. Іди з моїх очей, злодюго. Бачиш, наукою займаюся. А з тобою розберуся потім. Мерзота! Мерзота! Прожену!

Хоча старий такий буває (не скажу який)! Ага, придумав: як вітер — то північний, то південний.

— Геть! Ніколи мені зараз не тільки балакати, а й дивитися на тебе, — тільки й вистачило сил сказати.

Гарна думка спала Климу Івановичу. «От якби я був не політологом, а, скажімо, поетом. Це ж можна стрічу ночі з світанком так опоетизувати! Словами не можу передати, але відчуваю, відчуваю серцем, казав же, що маю мистецьку душу.» І Клим Іванович зачудовано почав споглядати горизонт.