Галина Бабич - Професор Шумейко

Дорогий читачу! Тобі не обов'язково мліти від того, якою побачив Клим Іванович стрічу ночі з ранком. Скажу більше: Шумейком опанував сон, і знемігши, він заснув прямо за письмовим столом.

Тихін уклав хазяїна на диван, укутав ковдрою і погасив світло в кабінеті.

Була дванадцята година наступного дня.

— Нарешті виспався! Ху! Як я тут опинився? Голова на валику дивана, черевики рядком біля нього, ковдра... Я ж наче за письмовим столом сидів. Тихін, Тихін не тільки звірина, Тихін. (ой, не скажу).

Клим Іванович відчув приплив любові і вдячності до Тихона. Коли що, запишу і його в заповіт, — пожалів старого. Пропаде без мене, пропаде.

— Тихоне! Де ти бродиш? Принеси щось поїсти! Міг би й розбудити, ніколи мені спати, поспішаю дуже з роботою, наукою точніше.

Тихін мовчки подав сніданок і вже хотів іти.

— Міг би й «доброго ранку!» Та не човгай по паркету! І за що можна любити цю людину? — холодно мовив Клим Іванович. — Вимкни телевізор, реве, як недорізаний віл. Не розумієш, заважає він мені.

Климу Івановичу хотілося слухати музику своєї юності. Сумну? Веселу? Усяку. Він нікому не розповідав про своє дитинство і те, що називають батьківський двір. Навіть дружині. Та не питала: захоче — розкаже. Дружина в пана Шумейка — вчителька, вона не лізла туди, куди її не впускали. На відміну від свого чоловіка великої мети не ставила. їй хотілося бачити свою доньку і дітей, яких учила, щасливими. Крапка. Коли Клим залишив батьківський двір, не барський, а таку собі сільську хату під солом'яною стріхою з низеньким дерев'яним тином і хлівцем для поросяти, мав надію і благородну мету: повернуся неодмінно. Усе потрощу, побудую заново не тільки хату, а й школу, лікарню, подолаю загальні лінощі, пиятику, бідність. Та батьківський двір професора Шумейка став дном Київського моря. Тепер із того обійстя, де колись росли вишні, шовковиця і велетенський осокір, стирчать одні корчі. Даремно я шукаю і верби, що росли на березі біля церкви. Не знаходжу. Одні корчі.

(І. Бунін, пер. І. Качуровського)

Та в п'ятдесятих роках він сюди ще приходив. Картоплі взяти чи якийсь гостинець, мати, недоїдаючи, приберігала для сина. Батьківська оселя — твої найдорожчі — родина. Батько. Але він випадав із Климової пам'яті. Його наче й не було, фотокартка чужого чоловіка, але якого дорогого! Климу й року не виповнилося, як батька забрали в армію, потім — на Фінську, тоді — Друга світова. Служив у танкових військах. У 1944-му. листування перервалося, а згодом прийшла похоронка. Про матір професор писати не став. Про матір не кульковою ручкою, а сльозою слід писати — я так не вмію. Та про неї вже все написано в Шевченка, Гончара, Малишка — зізнався сам собі Клим Іванович. Батьківський двір — це тітка Мокрена, материна сестра.

— Кузьма! Слухай... можна тебе щось спитати? — звернувся Клим до одно-групника по культосвітньому технікуму Мегеді.

— Ти в прикметах тямиш, може, й сон мій розгадаєш? Щоразу повторюється.

— Давай!

— Босий біжу, вірніше, тікаю, а хтось слабеньким голосом просить: допоможи...

— Це, Климе, на хворобу або якусь небезпеку.

— Ти, Кузю, молодець. Ти, як і Остюк, талант маєш. Усе сходиться. Коли проводжали мене в армію, я притулився до маминого плеча і чую той самий слабенький голос: допоможи, Господи!

— Іду чимскоріш до матері. У нас є щось від мадам Тюлілю?

— Ліверка, маргарин, батон.

— Усе забираю!

Влітку до Климового села з Києва добиралися катером по Дніпру, взимку — пішки. Перейшов льодом навпроти Вишгорода на лівий берег і вважай — ти дома, правда ще кілометрів двадцять тюпати пішки.

Час був такий — Дніпро готувався до весни, але лід ще міцний, погода гарна. Клим легко здолав і перехід по кризі і свої 20 км. Мати дужа, тітка Мокрена також. Зрадів. Кузьма хвалько, тлумачити сни не вміє. Але якийсь талант у нього все ж є: ліверку, батон — усе віддав.

— Мамо! У мене все гаразд! А друзі які! Чого ж ви плачете?

— А то не знаєш.

— Климе! А назад до Києва підемо разом. Та знімай шкарбани! — чує Клим голос тітки Мокрени.

Коли батько йшов зі свого двору, стояв жалібний плач. Але Клим того не чув.

Коли забирали до Німеччини тітку Мо-крену, Клим не тільки чув, а й сам схлипував. Тітці, як і багатьом дівчатам з нашого села, судилася доля остарбайтерки. Пройняті страхом, практично ще діти, відірвані від матерів, рідної домівки, вони ще довго-довго бачили у думках Дніпро, сосновий бір Кокора, скриню, у якій вміщувалося усе сімейне добро, а головне — посаг. їх запроторили у чужу країну, в ту, яка нищила їхню.