Галина Бабич - Професор Шумейко

— Нам не кажуть. Його звільнено, тут його вже ніколи не буде!

Лідія Олександрівна поблідла, аж очі нам сліпило.

— Що його робити? Що?... — мало не розірве косинку на плечах.

— А яке відношення до ревізії має наш колишній директор? — як завжди, цікавий Остюк.

— Ви справді кнури. Невже не здогадувалися, що оборудки з вашими боргами я могла проробляти за рахунок грошей Дмитра Родіоновича.

Ми таки погано знали нашого директора, ми кнури в кубі.

— Климе! Ти надійна людина! Збери з усіх, скільки зможеш. Мені на завтра конче.

— Лідіє Олександрівно! Це все одно, що зірку з неба дістати.

— Ти ще й жартуєш?

— Я не жартую. Я потерпаю. Стипендія тільки через тиждень. Серед нас — одні жебраки.

Новина всіх у кімнаті приголомшила. Подумки ми вже бачили свою спаситель-ку (сказала б Фотинія) у наручниках і у в'язниці з бандитами-рецидивістами. Скінчиться наше, хай і несите, життя, декому доведеться кинути й науку.

— Хлопці! — гукає Микола. — Годі побиватися. Я придумав. Позичим у богеми.

— Богема сама як церковна миша.

— Я побалакаю з Аллою Трохимів-ною. Буду підлогу їй мити, цигарки купувати за свої.

— Годі вже! Що його робити? Що?... Двері як вбігала Лідія Олександрівна не причинила, і ми помітили, що за дверима щось ворушиться. Бракувало ще, аби Кабздир про це дізнався.

Зашушкана в чорне, перед нами намалювалася Фотинія.

— Підслуховує наша Богородиця. Ти знаєш, як це називається?

— Знаю, — обізвалася німа і простягнула Лідії Олександрівні вузлика.

— Тут вистачить, — пішла, пошамотіла.

Гроші... На Остюка напала гикавка, а тоді прийшло запізніле каяття.

— Навздогінці біжи, Колю, за Фотинією. Скажи їй те, чого не можеш сказати нам! — на правах старшого повчав Клим.

На нього зійшли і натхнення, і почуття безмежної доброти й шляхетства до колишньої послушниці. Отже, Фотинію ми теж не знали.

— Лідіє Олександрівно! Я Фотинії обов'язково поверну, віддам обов'язково. Я... та ви мене знаєте! Ми з хлопцями щось придумаємо! Як не зараз, то потім. Присягаюся.

Ви гадаєте, що Клим базіка. Ні. Він справді збирався віддати — але. не віддав, навіть потім. Минали роки, роз'їхалися молоді спеціалісти хто куди. Сердешна Фотинія могла цілу вічність чекати повернення боргу, могла й зовсім забути, бо вірила тільки тому, хто правує там угорі, над нами всіма.

— Я мушу побачити того чоловіка (сина Фотинії) ще раз, — зробив паузу в своїх записах професор.

— Тихоне! Пильнуй дім, я у місто.

Не йду, а біжу до кіоску з дешевими сувенірами. Цього разу той сердега був привітніший. Трохи улігся його гнів, дався на мову, майже монолог.

— Питаєте, що з батьком? Заарештували. Служив у Турках, Західній Україні. Написано: «Пособничал УПА». У таборі батько помер, мати й за ним пішла.

Як же так! Парторг же все правильно робив. У нього життя не було, тільки пристосування до того, що називалося життям. Та й займався не тим, що судилося. Згадав, що у парторга Кабздира була гарна українська мова, якби не оте «кнури». Що ще було?

Син послушниці і парторга перервав нитку професорських дум.

— Вашу мадам Тюлілю... Мадам теж відсиділа своє. Не допомогли їй материні гроші.

— То ви й про борг знаєте?

— Знаю.

— Візьміть, — Шумейко витяг гаманця, почав рахувати, скільки це у гривнях. — Ось.

— Не візьму.

— Я вам дам «не візьму»! — гримнув на нього Клим Іванович.

— Ідіть собі, чоловіче, Бога ради.

А тоді ні з сього ні з того процитував як молитву: «Лицо однажды мордой став, не восстановится».

Професору Шумейку відлупцювати б цього нахабу, а він тільки й запитав спокійно:

— А звідки це? Не біблійне.

— Євтушенко, поет.

— Ви. і Євтушенко?

— Нас у семінарії усього навчали.

Кепські мої справи. Сказав «прощавайте», а сам спустився до Дніпра. Невеличкий катерець плив у напрямку моста Патона. Глухо, як і колись, хлюпали колеса по воді. А назустріч — пароплав, за ним навантажена чимось баржа. Катерець минув міст. Стемніло, засвітилися бакени, і вода у Дніпрі стала іншого кольору.

Це я так довго стояв? — намагався підвести риску під своїми мандрами у минуле професор Шумейко. Усе змінилося, навіть Дніпро. Тільки небо і дзвіниця ті самі.

Лист до Лідії Олександрівни не відіслано, борг Фотинії не повернено.

— Професоре, ви завинили не перед Фотинією, а перед Богом, — так би сказала вона.

Загубив і забув Лугову, Колю Остюка і Кузьму, улюбленого викладача Кор-цова. А справжніх друзів так і не набув. Правду кажуть, що справжніх друзів набувають в молодості, зокрема в студентські роки. Згодом можеш їх втратити, та надійних друзів набути важко, надто у зрілому віці. Є серед нас люди, у яких, мабуть, ніколи не було й немає жодного ворога. Здається, так казав про І. Крилова Микола Гоголь. У професора Шумейка були вороги і друзі, колеги і просто приятелі, але таких, як Остюк — жодного.