Галина Бабич - Професор Шумейко

Той, кому наказано йти за абрикосами і динею, — чоловік, який молодший за дружину років на десять. Знайомі частенько копирсаються у минулому подружжя, щоб розгадати дивний шлюб. Але марно. Подейкують, що доктор чимось довічно зобов'язаний старій. Усі, звичайно, хочуть знати чим. Та про це знають тільки вони удвох.

— Вибирай абрикоси, щоб були спілі, великі і без чорних цяточок. Не переплутай з марельками. То г-но. І щоб не дуже дорого. У динях ти тямиш сам, — ще раз нагадала чоловікові. Поки чекала, переглянула «Україну молоду», «День», «Літературну Україну». На пресі і дорогому чаї подружжя не економило. Цей порядок завела стара. Любили читати й іноземні журнали, газети і пити багато чаю. Сидиш собі вдома одна (чоловік на роботі), раптом щось відбудеться, а ти й не знатимеш і вечором не зможеш розповісти доктору, який пресу не читає принципово.

— У «Новинах», у двох рядках усе скажуть журналісти. Чоловік не розуміє, що є різниця: читаєш, отже, щось робиш.

Раїса Іванівна налила собі в піалу чаю. А коли скінчила пити, зауважила, що той сум, який допіру охопив її кілька день тому, зник і його місце посів гарний настрій у чеканні смачних плодів.

Стара оглянула кімнату. На столі у прозорій склянці з водою стояли квіти — настурції. Їх Раїса Іванівна любила. Просте, а таке миле, особливо оті темно-рожеві.

Згадала, як була малою. Настурцію щороку сіяли в сусідньому садку, а її запрошували полоти. Та яке там «запрошували»?!

— Райко! Іди попорайся в садку! Пообідаєш за це у нас!

Ішла. Бо їсти дуже хотілося. Ішла полоти настурцію, ромашку, духмяний тютюн, а ще невідомі їй космею і кореопсис. Господиня багатого садка «космею» вимовляла так, що Раї чулося «змію». Страх як не любила дівчинка цю квітку, а зміїв і поготів.

— Матінко моя! Як же давно це було!

У тому садку Рая не тільки сапала. Її ноги там жалила кропива, жалили й оси та бджоли. У тому чужому садку Рая отримала шрам, через який потім усе життя носила довгі спідниці. Пригадала, як розхристана і вся в поту мати схопила її на руки і понесла до сусідів.

— Подивись, Степане, як ти скалічив моє дитя!

— Воно в тебе ще з утроби скаліченим вийшло! Ги, ги!

— Щоб ти на кутні гигикав.

— Не лайся, Оксано! Хто ж думав, що твоя дурепа візьме той слоїк із соляною кислотою. Видать, на слоїк позарилася.

— А хто ж соляну кислоту вдома на видному місці тримає?

— Ти, жінко, хіба не розумієш, що у директора МТС повинно все бути: мастила, горюче і солянка також.

— То ховай їх у себе на роботі!

— Покрадуть.

— І соляну кислоту?

— І її. Хтось подумає — самогон, хтось, як твоя дур... тобто Райка, на слоїк позариться!

— Нелюд ти, Степане! Допоможи ж.

Що далі було, Рая не пам'ятає, бо на крик дитини збіглося мало не все село. Як у тумані, уже в Степановій машині, що везла до районної лікарні, чує:

— Ти не серчай, Оксано. До свальби заживе. Правда, хто її візьме? У батечка-приблуду вдалася. Не в тебе. Я часом так хочу через огорожу — і до тебе. Боюсь. Моя ноги поперебиває.

— Замовкни, нелюде! А Рая у мене красуня, не те, що твоя Зінька, курдупель кислоокий! Ти ще побачиш, що вийде з моєї Раєчки!

Мати, як у воду дивилася, не ту, що скаламутив чорнобильський реактор, не ту, що проковтнула наше село, коли будувалось Київське море, а в чисту Дніпрову, у якій не тільки купатися в радість, але й пити.

— Ох, яка вода була у Дніпрі — раз ковтнеш, а дванадцять разів застогнеш. Так от. Мати у воду дивилась. З її доньки вийшло не щось путяще, а тлумач із шанованого посольства. Поїздила по світу, багацько мов знає. Сам Д. руку цілував. А Степанова донька так і залишилася кислоокою Зінькою. З першим розлучилася, бо не могла народити. Взяла приймака, той покрикує, стусанів дає і дорікає: вляпався я в халепу, одружився з тобою. Сидить і плаче Зінька у заяложеному халаті (як оце у мене, тільки мій із дорогого шовку, а в неї — з баї). Признаюсь, жалко мені її.

Раїсі Іванівні не треба напружувати пам'ять, щоб пригадати щось. Стара ясно не тільки бачить, але й чує голоси своїх односельців, знає усі їхні імена. Де ви тепер, мої сільські естети і ревні моралісти?

У нашому селі ти, читачу, ніколи не був і ніколи не будеш, бо воно стало дном Київського моря. Але в ньому й не обов'язково тобі бути, щоб знати й таке.

Були в післявоєнні роки в селі незаконно народжені діти від німців? Були.

Але байстрям кололи очі саме моїй матері.

— Голяки голяками! Одне байстря і приблудна собака!

Байстря — це Раїса Іванівна, а собака, як собака, тільки гавкав басом і з довгими паузами: гав... гав... гав. Часто приносив до хати всяку здобич.