Галина Бабич - Професор Шумейко

Далі показують, що слід завершувати, а дід своєї:

— Я коли у німця був, сади бачив. Ото сади! Шнурки, без травинки, і щороку родять. Я висівки і вимочений люпин їм, а у німця сир їв, голландський називається.

Люди зааплодували, парторг вийшов наперед і до людей:

— Бачите, Терентію Івановичу справді тяжко, постраждав чи не найбільше, син погиб, невістку з ріднею живцем спалили, а сам допомагав партизанам. Тому, бачите, коли вип'є, то щось таке нафантазує...

— Не пив сьогодні, ні краплі в роті. Оце сказав, наче полегшало.

— Федоре Кириловичу! Давайте там завершальну зі своїм хором «Утро красит.»

А дід Терешко кланяється людям, бере бабу Варку під руку і йде додому. А тоді.

А сьогодні?

— Що ж це зі мною, Варко? Я прогавив мітинг! Чуєш, стерво?

— Та чую. Твоя покійна мати, Тереш-ку, казала: Піз він і є Піз. Треба було на мітинг іти не повз крамницю.

— Могла б і не пустити!

— Тебе не пустиш.

— Варочко! А в нас нічого немає?

— Ні росинки!

— От біда, а так співать хочеться.

— То співай.

І дід затягнув:

Бабі Варці ставало жарко і млосно від пісні. Поля дивилася на них і думала: «Дід Терешко — справді бабина перша й остання любов».

Киянам на все життя запам'ятався 1986 рік. І навіть не вибуховий квітень, а серпень. Чим?

По-перше. Майже порожнє місто, точніше голе, як голова людини, що перехворіла на тиф. По-друге. Дуже страшно не тільки від слів «Чорнобиль», «радіація», а від того, що на вулицях міста практично немає жодної дитини. Богу дякувати, хоч про дітей подумали чиновники, а взагалі — вивозили батьки хто куди зміг. По-третє. У Києві продавалася по мізерній ціні сила-силенна вина «Кабарне», та ще з'явилися машини-по-ливальниці. Люди вірили в усі дива: вода змиває, ні, на смерть убиває радіацію, як вірили інформації по радіо й телевізору: мовляв, у Києві радіаційна обстановка в межах норми. Функціонували державні установи, пекарні, магазини. Та нас зараз цікавлять виші, і про це йтимеметься далі.

Серпень 1986 року. Саме на цей час припадали вступні екзамени. Професор А. (далі не будемо називати його наукове звання, а просто — Іван Митрофанович) любив усе: свій заклад, ректора, декана, колег, вчену раду, методисток, студентів, а найбільше — свої лекції. Не любив лише одного — вступних екзаменів. Щоправда, раніше його туди й не запрошували. Цього разу і декан, і секретар приймальної комісії наполягли: розумієте, Чорнобиль. Молоді з дітьми виїхали. Ви людина у віці. Кажуть, на старих радіація майже не впливає, — спробував пожартувати секретар. Виручайте. Головне забув: ви порядна людина, ситуацію розумієте, не те, що деякі — втекли, навіть трудову книжку залишили у відділі кадрів. А виш працює, набираємо нові кадри.

— Гаразд, — без зайвих запитань по-годися Іван Митрофанович, бо вираз обличчя у секретаря, а особливо в декана, був такий жалісливий, наче в тих, що просять милостиню.

Думав і собі податися до брата в Новосибірськ, куди вчора відрядив доньку з онуками.

— Гаразд, — як треба, то треба.

Чоловік він був пунктуальний. Сказано — з'явитися на 8:00 туди-то й туди, і в новенькому костюмі, з краваткою, яку вдягав на великі свята (День перемоги та дні народження дітей і онуків), Іван Митрофанович був на роботі.

Майже порожнє місто, а біля корпусів по вулиці Ломоносова народу тьма-тьмуща. Батьки. І чого їм побиватися?! Знало тоді і велике, і мале, тобто і ректор, і абітурієнт, що конкурс у київських вишах мінімальний (якщо не сказати нульовий). А на окремих факультетах — узагалі недобір.

Іван Митрофанович — філолог, тому направили його в аудиторію, де на дверях написано: «Письмова робота з української мови і літератури (твір)».

Сучасна людина повинна знати, що на ті часи слово «тест» плутали зі словом «тост». То ж у 80-х роках ХХ століття тестувань не було в природі. Перед тобою аркуш паперу в широку лінію. Сиди собі три астрономічні години і твори. Секретність під час вступу була приблизно така, як у часи, коли вчені-фізики разом із Сахаровим розробляли водневу бомбу. Теми творів, екзаменатори, аудиторія — усе під великим секретом. Кожна письмова робота мала свій шифр, номер. Тому після перевірки творів починалася ще довга й марудна «ручна робота» (роз-печатка), бо комп'ютерів, як відомо, не було. Отже, абітурієнт був не Петровим, не Шостаковим, не Івановим, а всього-на-всього номером, як ото колись у зеків. Та у підсумковій відомості все повинно збігатися: оцінка, прізвище абітурієнта, його екзаменаційний лист.