Галина Бабич - Професор Шумейко

Тим часом досвідчений старший викладач Н. підсів до Івана Митрофановича і запитав:

— Шановний професоре! Особисто вам чи хотілося б знати, яку оцінку одержала на вступному екзамені ваша донька, онук чи племінниця? І не через два дні, а сьогодні, в цю хвилину?

— Ще й як би хотілося!

— Отож, п'ять кілограмів яблук — пароль, дорогий ви наш. Як вам повідомити про результат, коли тут не тільки стіни, а й стілець, на якому ви сидите, все прослуховується.

Іван Митрофанович про всяк випадок оглянув олівець червоного кольору: може, і в ньому «жучок»?

«Недоучка не морячок, а я», — вкотре за день картав себе професор. Не хотів же, казав, що не люблю вступних екзаменів. Час думати про пенсію.

Утім професорові не треба було й думати про це. Про нього потурбувалися інші, у тому числі й ті, кого він шанував найбільше.

У 90-х роках ХХ ст. в Україні спішно почали омолоджувати виші. А науковців, професорів відправляти на мізерну пенсію. Так з'явилися біля Ботанічного саду вуличні книгарні, в яких пенсіонери продавали книги з власних бібліотек, над якими тряслися все своє життя, як та мати над дитиною. Комусь пощастило заробляти в чужих краях, а хтось влаштувався у престижному офісі (у графі — прибиральниця). Не треба, не треба сміятися. У нас будь-яка праця в пошані.

Читач може подумати, що ми вже й забули про морячка-абітурієнта. Ні. Проте доведеться чимало чого оминути, щоб не переобтяжувати того, хто полюбляє читати лаконічні історії.

Життя Олега Андрійовича після злощасного екзамену — суцільний ланцюг див, труднощів, кар'єрних висот. Ангел-охоронець літав таки над ним. Спочатку не забулася мрія — вивчати правові норми у сфері мореплавства. Але після закінчення Одеського інституту інженерів морського флоту (з відзнакою) наче й збулася. Олег Макаренко тривалий час працював у сфері морського транспорту в Іллічівському морському порту.

Де тільки не побував капітан Макаренко! Наші зовнішньо-економічні зносини сягали на той час сто і більше країн. Заробіток — дай, Боже, кожному. Для капітана — він на другому плані, бо ні дружини ні дітей у нього не було. Не шкодував грошей на дорогі сувеніри друзям, рідні. Капітана вабив не заробіток, а — інше. Кожна країна, куди прибувало тор-гівельне судно, — відкриття, кожна чужа мова — таємниця. А ще море — воно було для нього всім. Вивчив Олег Андрійович Макаренко і українську мову, щоправда, казав: із принципу.

Та настав час прощатися з морем, бо далася взнаки недуга, зароблена на атомному підводному човні. На новенькому дорогому кітелі колишнього морячка тепер можна побачити не «цяцьки», а державні нагороди.

У капітана був вибір, коли «виходив на берег»

— Київський річковий порт, — не задумуючись сказав керівництву. Стиль життя Олега Андрійовича Макарен-ка описувати не варто. Усі знають, які вони — офіси багатих агентств та фірм: секретарки, Дніпро, екзотичні квіти, за якими треба доглядати. Кому? Це його не цікавило.

Люди звикають до всього: до голоду, біди, крадіжки гаманця. Олег Андрійович не міг звикнути до думки, що людська гідність — такий самий будень, що зветься роботою.

Був день, як день, щоправда, не серпневий. Капітан знав, що його секретарка відучора занедужала. Перехоплю щось у кафе біля фунікулера. Та не встиг вийти, як у дверях офісу з'явився бюст, а за ним — стара жінка з тацею, на якій — овочі, бутерброди, кава. Вона ступила два кроки до столу капітана, і його мов стру-мом ударило: Стелла Павлівна! Капітан Макаренко жестом відсторонив її і стиха мовив: «Таку жратву ми не вживаємо».

— Морячок, морячок-абітурієнт! — впізнала його і стара жінка.

Брязнула на паркет таця з вишуканим сервіруванням. Працівниця нагнулася й заходилася акуратно все визбирувати...

— Пропонували ж мені місце прибиральниці в Могилянці. Вилизувати не було б такої потреби щодня. Відмовилася. Погналася за доларом, — плачучи писала заяву у відділі кадрів колишня доцентка-екзаменаторка, пенсіонерка, Стелла Павлівна.

«У ту історичну епоху, яку прийнято називати радянські часи, у розквіті тоталітаризму, псевдогероїзму та показухи, примат надавався дармовій праці, на громадських засадах», — записала у свій щоденник відома журналістка, в минулому студентка одного з провідних вишів столиці.

Польові роботи студентів у колгоспі, на агітпунктах, на овочевих базах, у ботанічному саду імені академіка Фоміна, на будові гуртожитків тощо. А скільки інших подібних заходів заважали святая святих, тобто навчальному процесу!