Галина Бабич - Професор Шумейко

Жінки-екзаменатори лишались незворушними й робили, здається, все педагогічно правильно, окрім одного. Читач у нас розумний, сам домислить. Зате Івану Митрофановичу муляло і рвало серце усе разом: Чорнобиль, конфлікт з колегами й абітурієнтом Макаренком Олегом Андрійовичем. Треба було б, мабуть, зупинити хлопця, умовити продовжити екзамен. А може, ні? Я таки справді дивак-педагог. А чому ж тоді мені так подобається читати лекції? Хід його внутрішнього монологу перервала Стелла Павлівна.

— Ось тут поставте свій підпис.

— Що це?

— Прочитайте! Акт про відмову.

Механічно прочитав акт і знов узявся за газету. Не читалося.

— Вітусю! Ходімо на останню лаву щось перекусимо! А ви, Іване Митрофановичу, керуйте тут. Ваше професорське око все помітить.

Проте професорське око нічого не помічало, бо й не дивилося.

... Хто зна, яких висот сягнув би морячок, якби не цей казус: безпосередність хлопця і брак знань випускника сільської школи. А він же марив чотири роки вивчати право. Серце в нього юне, довірливе, душа — моряка-підводника.

— Це ж не війна, врешті-решт.

Образи морячок ні на кого не затаїв.

— Хай — недоучка, але ж не придурок, — все ж шкребло в голові.

Вийшовши з корпусу, Олег Андрійович поправив на собі кітель, став у величну позу (наче перед телекамерами) і сказав собі: смійтеся, екзаменатори, скільки вам влізе!

Католиком колись було дозволено поставити монумент у пам'ять страшної Варфоломіївської ночі. А чому б отут, на місці, де я стою, не поставити монумент і не викарбувати золотом: «Тут безславно завалив вступний екзамен моряк-підвод-ник Макаренко О.А.».

Вражає? Ще б пак! Усякий придурок-абітурієнт тоді подумає: подавати заяву на юрфак чи не рипатись. Накупи краще кілька мішків проса і дюжину курчат. Сиди собі під хатою у селі, де одні діди та баби, і агакай на проклятущого глумку: «Ага! Ага! Га-га»... Жарти жартами, але гірко на душі Олегу Андрійовичу. Не пішов у річпочт, куди його направляли. Був у нього ангел-охоронець, хоча за чотири роки й підірвав здоров'я на атомному човні.

— Не піду в річпорт, подамся на залізничний вокзал. Недоучка? Так. Але ж не придурок.

Знову виструнчився і вже серйозно:

— Ви образили захисника Вітчизни.

Ангел-охоронець нашіптував морячку слова його матері: «Синку! Не гнівайся і не сумуй. Сонце ж однаково світить і для праведника, і для грішника, і для негідника».

Москва і Ленінград Олегу Андрійовичу не по зубах. Але в Одеський інститут інженерів морського флоту вирішив спробувати.

А тим часом письмовий екзамен з української мови і літератури добігав свого кінця. Випала ціла година, доки повернули твори, засекреченими, зашифрованими.

В очікуванні подальшої роботи Іван Митрофанович надумав усунути міні-конфлікт із дамами-екзаменаторками вдруге. Знайшов виправдання для обох. Жінок на філологічному факультеті, де працював професор, як на трикотажній фабриці імені Рози Люксембург. І в кожної свій норов. Природно, що й у цих двох те саме. Стелла Павлівна терпіти не може неграмотності і серед колег, і серед студентів. Молодець! А Вітуся? Молода, недосвідчена. І, мабуть, не ординарна. Отак! Хіба не добре, що Іван Митрофанович нагадав нам про те, що в літературознавстві називається «мотивація»

Тимчасом принесли роботи абітурієнтів, і професору стало вже не до мотивації. Чорний олівець, орфографічний словник і величенька купка творів. Хоч і не після шахти, але добряча втома після перевірки (хай скажуть, що не так), як у шахтаря. Далі те, що викладачі називають «ручною роботою». Адже все повинно збігатися — прізвище, оцінка, номер, екзаменаційний лист.

Нарешті випала невеличка пауза, Іван Митрофанович спустився на перший поверх, де був єдиний на весь корпус таксофон, хотів попередити дружину, що прийде пізно. Біля таксофону впізнав по шкіряній спідниці Вітусю, яка в трубку з дивними інтонаціями з кимось розмовляла.

— Ми вам купили п'ять кілограмів яблук!

— Навіщо? Як навіщо? Білого наливу, білісінького, як папір, п'ять цяточок на кожному.

— Кажете, своїх навалом?.. Придурок, — уже не в трубку буркнула і перелякано обернулася. Поруч — Іван Митрофанович чемно чекає своєї черги...

Після розмови з дружиною він піднявся на третій поверх і сказав Вікторії Анатоліївні, що п'ять кілограмів білого наливу купить залюбки, бо дачі немає, а ринок далеко.

Вікторія Анатоліївна і Стелла Павлівна подивились одна на одну, потім на Івана Митрофановича, потім на колег. Про себе резюмували: «І цей придурок».