Галина Бабич - Професор Шумейко

З цим Клим Іванович розібрався. А як же благородна мета: вернусь туди (в село), усе знищу — лінощі, пиятику, бідність... Так села ж мого немає, — тут ніби є виправдання.

— А за Київське море голосував?

По-перше, я тоді був ще ніким. Подруге: це ж різні міністерства.

З цим теж розібрався. Добре, що вчасно вислав гроші тітці Мокрені після її пожежі.

Коли повертався додому, згадав, що мобільний заблокований. Це ж мої ой як хвилюються!

На порозі своєї квартири дружина в сльозах припала до плеча, як колись Клим до материнського.

— Климе! Рідненький! Де тебе носило? Офіс опечатано, податкова там. А вчора твоя аспірантка дзвонила. Довго мовчала, насилу витягла з неї. Тебе звільнено за віком.

— Вакансія...

— Що ти там бубониш собі під носа?

— Вакансія, кажу. Аспірантка давно на неї мітила.

— Яка вакансія? Робити щось треба, чуєш, Климе!

— Нічого вже робити не треба. Я зробив усе.

— Що ти зробив?

— Може, колись прочитаєш.

Дитинство... Припустимо, що ви його забули, бо у декого воно було таке, що й згадувати не хочеться. Та де там... Тягне і тягне туди, як злодія у місце, де пограбував. І що за наслання? Кличе воно тебе зі своїми прикрощами і радощами, потаємним дитячим коханням.

Післявоєнне дитинство не закидали подарунками ані батьки, ані меценати. Ми тужливо мріяли про той час, коли зможемо зробити це самі для своїх і чужих дітей.

Післявоєнне дитинство — сувора школа мужності й виживання. Ми вижили. Питаєте, чому так часто тягне туди? У дитини інша психологія, аніж у дорослих. Нам було любо спостерігати за буденними клопотами батьків і сусідів, ганяти годинами «гилку», удосвіта босими йти по росі на збір лісових ягід і грибів, слухати бамкання церковних дзвонів аж із сусіднього села, пірнати і виринати з холодної, як крига, води у старому руслі Дніпра. Були в нашому дитинстві дитячі жалі, комічні ситуації, фантазії, деякі з них, на щастя, стали реальністю.

Чи хтось навмисне придумав, чи так воно є, але вродливі дівчата вибирають собі некрасиву у подруги. Для контрасту. Я завжди була «контрастом», але від цього анітрохи не страждала.

Це просто задоволення мати красиву, а ще й добру та надійну подругу і, здається, взамін нічого не треба. Була в Поліни Олександрівни така подруга і в школі, і в університеті. Про одну із них та ще двох шибеників-однокласників і піде мова. Коли згадала, перехопило подих, серце закалатало, як тоді, у дитинстві.

Опинившись на протилежному березі річки, Поля не могла дістатися другого берега. Річка не широка, але глибока, плавати дитина не вміла. Це було в другому класі. Старанна і сумлінна, дівчинка вчилася на «відмінно». У кого списують у школі? У відмінників. її подружка — шкільна улюблениця, донька директора школи, дівчинка із заможного будинку під бляху, а не з сільської хати під солому. Поліна Олександрівна усміхнулася про себе. Ядзю вона дуже любила.

Баба Варка казала:

— Як намальована, та директорова Ядзя.

Уже тоді хлопці-однокласники лютували і билися через Ядзю. Заплетені дві чорні коси звисали з її плечей. А кісники (у нас казали «лєнти») різних кольорів. Ні в кого в школі не було такого густого, чорного і довгого волосся, як у неї. Мати щосуботи змивала їй голову пахучим милом. Ядзі не тільки треба давати списувати якийсь там диктант чи контрольну з арифметики, але годинами стояти біля неї і чесати її довге волосся — волосок до волосочка. Прочитавши ці останні слова, скажете: я чинив би так само.

А за спиною Полі сиділи два шкільні лобуряки, хлопці-переростки, які не тільки списували завдання у відмінниці, але й приносили в клас погані частівки про вчителів, зокрема про улюблену наттту вчительку з української мови Віру Григорівну. Вона з'явилася у школі після першої чверті. Міська, навіть у літі ходила в капелюшку. А під ним — величезна золотава кульбаба. Поліна не знала тоді, що фарбують не тільки ворота, хвіртки, сволоки, а й волосся. Одного дня перед уроком Віри Григорівни ми звели свій погляд на дошку. А там друкованими літерами завбільшки з кулак написано: «Хварбована блондінка любить історика». А внизу?.. Соромно не тільки писати, але й думати.

А блондінкє 40 лєт,

П... рвана, ціцєк нєт!

Можна таке пережити вразливій Полі? Ні. Вона метикувала, як помститися за улюблену вчительку.

— Не дам списувати. Крапка.

Бійки в класі з цього приводу не було. Ніхто ніяк не зреагував. Через тиждень ні з того ні з сього хлопці запросили Полю і Ядзю покататися на човні. Травень місяць, будній день. У неділю — єдина на ті часи забава, розрада після виснажливого тижня. Щоб заробити якусь копійчину, мої односельці, окрім обов'язкової праці в колгоспі за трудодень, вдавалися до будь-якого додаткового заробітку: ночами плели мати, рибальські сітки, віники. Найбільшого клопоту, але й прибутку давав їм рідкісний «бізнес» — розведення в домашніх умовах шовковичних шовкопрядів. Задіяна була вся сім'я. Дорослі стежили за довгим шляхом (4 стадії), який проходив шовковичний шовкопряд, щоб буденне, з нашою допомогою, перетворити на істинно прекрасне і тим самим розкрити свої художні потенції. Мається на увазі творення шовкової нитки. Спочатку мачинка-черв'як їсть листя шовковиці (тут активно працюють діти), потім кілька діб спить, їсть — спить. Найвідповідальніший — останній період з 8-го по 10-й день. У ці дні для годівлі дають навіть гілки шовковиці, яка росте на кожному обійсті. Сама гусінь у цей час завбільшки із вказівний палець. Вона не просто їсть, а пожирає, здається, що вода шумить, так трощить шовковицю. Потім ніч при дню (7 діб) господарі стережуть і збирають кокони, що виділяють шовкову нитку. Треба не прогавити, щоб не перетворилася лялечка у метелик. Праця варта того, бо за неї пристойно платили і безкоштовно давали живий матеріал, тобто мачини, черв'яки, зародки.