Галина Бабич - Професор Шумейко

— Ната, слава Богу, молодець. Хоч із одруженням знову проблема, бо ні з ким і ні з чим не погоджується.

— Ще не час. її щастя попереду.

Бувай. Цілую. От і добре. Ощасливив свою рідненьку. А то став кнур кнуром, як казав наш культосвітній парторг. Приляжу й подумаю, коли я востаннє писав листа. І взагалі — чи хтось їх пише сьогодні? Бо наступний, такий несподіваний для всіх розділ, напишу у формі, чи то у жанрі, листа. Писав же з армії матері. Напишу слово, а тоді втуплюсь у стелю: як так написати, щоб не журилась. Ага: годують, мамо, добре. Старшина хвалить мене часто і ставить у приклад іншим. А навчив цього хлопець-латиш, коли Клим відбував службу в Латвії.

— Я, — каже, — від сумних думок позбавляюсь таким чином: я їх записую і відправляю листом матері, своїй дівчині, друзям. Легше стає.

— Пораднику ти мій. У мене не сумний лист, у мене такий лист...

Як і обіцяв професор Шумейко, розділ написано у формі листа (на жаль, не надісланого) до продавця Печерського райторгу Лідії Олександрівни.

«Нас, потовчених життям, носило по світу. Та згадаємо п'ятдесяті роки минулого століття, клубне відділення, згадаємо і Вас. Не вирвати з нашої пам'яті Вас, Лідіє Олександрівно! Несміливою квіткою уже тоді проростала наша до Вас любов. Чому? Читач зараз дізнається. Голодні, виснажені, ми подалися до столиці за знаннями. Якщо Бог і посилає людям милість, то нам він послав її у Вашій особі. Ви смертельно ризикували, як продавець гастроному, даючи у борг не тільки тюльку і ліверку, а й іншу їжу, аби ми змогли дожити до убогої стипендії.

Це нам, кнурам, дало підстави проміж собою називати Вас «мадам Тюлілю», бо коли хтось із нас підходив до Вашого прилавка, Ви тільки кутиками губ усміхалися і питали:

— Вам тю-лі-лю, тобто тюльку і ліверку?

Ми не просто — кнури, ми садюги-кну-ри, якщо таку молоду і вродливу жінку в блакитному береті, світлій крепдешиновій сукні, отороченій по коміру мереживом, називали мадам Тюлілю. Було, люди добрі і приятелі, у цій жінці щось від ікони: довга пташина шия, з разком недорогого намиста, туманець в очах. Стоїть собі за прилавком з солоними оселедцями, кількою і хамсою велична, м'яка і духмяна, як французькі булочки по шість копійок, які давала в кредит. Лідіє Олександрівно, Ви жінка не із сфери райторгу Печерського району. Ви інша. Не можемо підшукати підходящого слова.

Ми зізнаємося Вам: як усякий бідний студент рахує копійки, так і ми, перераховували свої борги, що Ви їх записували в зошит. Усе сходилося до мізерії. Дивує: як радянська система торгівлі могла породити подібне доброчинне явище у Вашій особі? Ми щиро жалкуємо, що так мало знали про Вас. Здогадувалися: чимось пов'язані з нашим директором, бо флейту він брав у руки після того, як вертався з гастроному на Цитадельній, де Ви працювали. Байдужість до грошей, вірніше наживи, будь-якої вигоди і доброта об'єднують Вас з нашим директором. Таких близьких і таких різних.

Усі красоти Печерська (а Ви їх знаєте!) ми готові кинути Вам до ніг, наша спаси-телько, як каже Фотинія!»

P.S. Панове! Не соромтеся говорити піднесено, надто тоді, коли йдеться про жінку.

— Не піду я сьогодні, хлопці, на заняття. Занедужав я, — простогнав Кузьма Мегедь.

— Брешеш! Ледацюро, бісів сину.

— Та ви що, хлопці? Я так стараюсь, батька-інваліда шкода. Климе, тебе парторг кнуром обзиває, мене батько теж.

— Тягнись, кнуряко, на стипендію, на стипендію!

— От якби цього року скласти екзамени хоча б з однією четвіркою. Та не бувать цьому, про інше пофантазую.

— Ти ж хворий!

— Хворому не можна фантазувати чи що?

— От якби в сільському клубі була така машина: натиснув кнопку і полилася музика. Не ходив би Кузьма на той клятий баян. Не розказуєте, що було на комсомольських зборах — не треба. Я ж тоді, здається, хворів. Але сам здогадуюсь, що було. Чули флейту? Отже, на душі у директора гарно. Хочете інші прикмети?

— Якщо Нонна з Подолу не запитує «навіщо?» — їй подобається.

— Якщо педагог із клубної справи, циганка Алла, посилає Остюка по цигарки — у викладачів зарплата.

— Хлопці! От якби риба сама ловилася, булка так і лізла в кошик, в авоську. А головне — от якби скласти екзамени хоча б на трійки! По-чесному скажу: не піду сьогодні на заняття. Мордує мене кандидат наук (це наш викладач з української мови та літератури Олексій Олексійович). Глузує з мене. Що не скажу, а він: «яка гидота!».

— Не ходи, пошкодуєш потім. Кандидат наук Олексій Олексійович своє національне почуття висловлював ось так. Тим, хто калічив українську мову, казав: «яка гидота!». Калічили всі, педагоги взагалі у 50-х розмовляли російською мовою. Якщо всім, хто калічить українську мову, казати «яка гидота!», гівна у країні стане менше.