Лемкін очікував, що буде членом польської делегації на мадридській конференції, однак, коли він вже готувався до подорожі, Еміль Раппапорт зателефонував, аби повідомити про проблему. «Міністр юстиції {300} 300 [39] Міністр юстиції: Lemkin, Totally Unofficial, 23. Хоч ім’я Раппапорта і не називалося, саме він відповідає опису Лемкіна про того, хто йому зателефонував. / [с. 246]
проти того, щоб ви їхали, — сказав йому суддя, — завдяки зусиллям “Газета Варшавська”, щоденного часопису, пов’язаного з національно-демократичною партією Дмовського».
Лемкін не поїхав до Мадрида, але сподівався, що там обговорюватимуть його брошуру і що вона зможе викликати «поступ ідей». В офіційному протоколі конференції було задокументовано, що брошуру роздали учасникам, але не було жодних доказів того, що її зміст обговорювали.
Через кілька днів після того, як конференція завершилася, а Німеччина оголосила про свій вихід з Ліги Націй, публікації у «Газета Варшавська» почали зачіпати «прокурора Лемкіна» особисто. «Не важко здогадатися про мотиви, які спонукали пана Лемкіна презентувати свій проект, — обурювалася газета 25 жовтня, — беручи до уваги те, що він належить до “расової групи”, якій найбільше загрожує “варварство” і “вандалізм”, що практикуються в деяких країнах» {301} 301 [40] Не важко здогадатися: Gazeta Warszawska, 25 жовтня 1933. / [с. 247]
. Газета повідомляла, що це «сумнівна честь» для Польщі — мати серед своїх представників пана Лемкіна, «автора такого штибу проектів».
Протягом року Польща підписала з Німеччиною договір про ненапад і денонсувала Договір про меншини 1919 року. Міністр закордонних справ Бек повідомив Лізі Націй, що Польща не постала проти меншин, а просто хоче рівності з іншими країнами: якщо від них не вимагається захищати свої меншини, від Польщі теж не слід цього вимагати. Коли «Нью-Йорк Таймс» повідомляла про «дрейф у бік Рейху», Лемкін покинув свою роботу публічного обвинувача. {302} 302 [41] Коли «Нью-Йорк Таймс»: Lemkin, Totally Unofficial, хіі. / [с. 247]
66
Лемкін почав займатися приватною практикою як юрист з комерційних справ і винайняв для цього приміщення на Єрусалимських алеях Варшави.
Він був достатньо успішним, аби придбати невеличкий будинок за містом, зібрати колекцію творів мистецтва і перебратися до помешкання у багатоквартирному будинку в стилі модернізму на вулиці Кредитова, 6, ближче до центру міста. Звідси він вів справи своєї юридичної контори (2008 року, коли тут встановили меморіальну дошку на честь «видатного польського юриста і науковця з міжнародною репутацією», у будинку розміщувався осередок Національного відродження Польщі — Narodowe Odrodzenie Polski — дрібної неофашистської політичної партії).
Лемкін намагався видавати книги щороку {303} 303 [42] Лемкін намагався видавати: Brown К. The King Is Dead, Long Live the Balkans! Watching the Marseilles Murders of 1934. (delivered at the Sixth Annual World Convention of the Association for the Study of Nationalities, Columbia University, New York, 5–7 April 2001). Режим доступу: http://watson.brown.edu/ffies/watson/imce/research/projects/terrorist_ transformations/The_King_is_Dead.pdf . / [c. 248]
, відточуючи свій інтерес до реформи законодавства і тероризму — актуальної проблеми, що непокоїла його в світлі численних гучних політичних вбивств (вбивство 1934 року короля Югославії Олександра І, чий син кронпринц Петро навчатиметься у Кембриджі в Лаутерпахта, було вперше зафіксовано на плівку). Зв’язки Лемкіна ставали дедалі ширшими, були навіть гості з віддалених країв, які прибували зі своїми пропозиціями. Професор Малкольм Макдермотт {304} 304 [43] Професор Малкольм Макдермотт: Lemkin, Totally Unofficial, 155. / [c. 248]
з університету Дюка, зі штату Північна Кароліна, приїхав до Варшави, аби перекласти англійською одну з книжок Лемкіна, і запропонував посаду викладача у своєму університеті. Лемкін відмовився, тому що його мама хотіла, щоб її син був у Польщі.
Белла часто навідувалася до Варшави, доглядаючи за своїм сином, коли той захворів на двосторонню пневмонію влітку 1938 року. Повернувшись до Вовковиська, вона розповідала онукові Шаулю про помешкання дядька Рафала з цим казковим сучасним ліфтом, про репутацію Лемкіна серед представників варшавської інтелігенції, про солідне коло його друзів. «Про свою кампанію проти “варварства” і “вандалізму”, — казала вона малому хлопцеві, — Лемкін всі вуха прогудів впливовим людям». За словами Шауля, дехто його слухав, але дядько також зіткнувся і зі жорстким опором: його ідеї, казали йому, належать «минулому», а Гітлер насправді застосовує мову ненависті з політичною метою і зовсім немає наміру знищувати євреїв. Йому слід було б приборкати свої «фантастичні прогнози».
Читать дальше