Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

У березні 1938 року Німеччина анексувала Австрію. Через шість місяців, коли прем’єр-міністр Великобританії Невілл Чемберлен прийняв вимогу Гітлера про передачу Судетів від Чехословаччини до Німеччини, Лемкін прямував до Лондона у справах. У п’ятницю, 23 вересня, він обідав у клубі «Реформа» на вулиці Пел-Мел з Гербертом дю Парком, суддею апеляційного суду, до них також приєднався Джон Саймон, канцлер британської скарбниці. Саймон розповів їм {305} 305 [44] Саймон розповів їм: там само, 28. / [с. 249] про зустріч Чемберлена і Гітлера, пояснюючи, що британці були змушені вести перемовини, оскільки ще не були готові до війни.

Через тиждень Чемберлен стояв перед знаменитою чорною брамою на Даунінг-стрит, 10, після чергового рандеву з Гітлером. «Мир буде довгим, — оголосив він, — народ Британії може спати спокійно у своїх ліжках». Не минуло і року, як Німеччина напала на Польщу. Півтора мільйони солдатів німецького вермахту разом з СС і гестапо увійшли до країни, а Люфтваффе тримало в страху через бомбардування Варшаву, Краків та інші польські міста на сході, включно зі Львовом та Жовквою. Лемкін залишався у Варшаві п’ять днів, а тоді покинув її, коли 6 вересня до міста впритул наблизилися німці.

Він, коли небо замовкло, дістався Вовковиська, що на північному сході від Львова, у болотистому регіоні Полісся. Лемкін опинився затиснутим між німцями на заході і радянським військом, яке наближалося зі сходу. Польща втратила незалежність. Внаслідок пакту Молотова і Ріббентропа, міністрів закордонних справ Сталіна і Гітлера, країну було розірвано надвоє. Тоді, коли у війну вступили Британія та Франція, Лемкін просувався далі на північ. У міському одязі, в окулярах з дорогою оправою, він боявся, що більшовики впізнають у ньому польського інтелектуала і «мешканця великого міста». Один російський солдат його таки зупинив, але йому якось вдалося відговоритися.

На Волині юрист на якийсь час зупинився біля невеличкого міста Дубно, знайшовши прихисток у сім’ї єврейського пекаря. «Для чого євреям тікати від нацистів?» — спитав цей пекар. Лемкін розповів йому про «Майн Кампф» і задум винищити євреїв, «наче мух». Пекар засміявся. Він ніколи не чув про таку книгу і не міг повірити, що це правда: «Як Гітлер може знищити євреїв, якщо йому потрібно з ними торгувати? Щоб вести війну, потрібні люди».

«Ця війна не схожа на інші, — сказав йому Лемкін. — Це війна, щоб знищити цілі народи, замінити їх німцями». Пекаря це не переконало. Під час Першої світової війни він три роки жив під німцями, не дуже добре, але «якось ми вижили». Син пекаря, хлопець років двадцяти зі світлим обличчям, жвавий і неспокійний, не погоджувався з татом: «Я не розумію батькового ставлення до того, що відбувається, та й ставлення у місті інших людей, таких, як він» {306} 306 [45] Я не розумію: там само, 54. / [с. 250] .

Лемкін пробув з родиною пекаря два тижні. 26 жовтня Ганса Франка було призначено генерал-губернатором окупованої німцями Польщі, території на захід від нової лінії кордону, який залишив Жолкєв, Львув і Вовковиськ під контролем більшовиків. Лемкін, який застряг на радянському боці, сів у переповнений переляканими мандрівниками потяг до Вовковиська. Потяг прибув на кінцеву станцію під час комендантської години, тож Лемкін цілу ніч просидів у вокзальній вбиральні, аби уникнути арешту. Рано-вранці він пішов до будинку свого брата Еліаса, на вулиці Костюшка, 15, оминаючи головні вулиці. Він тихенько постукав у вікно, притулився губами до шибки і прошепотів: «Рафал, Рафал».

Лемкін ніколи не забуде, як зраділа Белла. Його вклали до ліжка. Засинаючи під добре знайомою старою ковдрою, він думав про біду, яка спіткала Польщу. Він прокинувся від аромату млинців, які на сніданок жадібно проковтнув зі сметаною. Белла і Йозеф у Вовковиську почувалися у безпеці. Вони не хотіли тікати звідти разом з ним. «Я вже на пенсії, — пояснював Йозеф, — не капіталіст». Еліас був звичайним робітником, відмовився від своєї крамниці, більшовики не мали б їх чіпати, їхати вирішив лише Лемкін, аби дістатися Америки, де жив брат Йозефа Ісидор.

Белла погодилася, що йому треба їхати, але мала інший клопіт. Чому він неодружений? Це вельми делікатна тема. Через багато років Лемкін розповість Ненсі Екерлі, що він так глибоко вгруз у роботу, що «не мав на сімейне життя ані часу, ані заощаджень, щоб його забезпечувати». Яскравою особливістю усіх матеріалів, які я віднайшов про Лемкіна, було те, що там немає і натяку на бодай якісь романтичні стосунки, хоча, здається, не одна жінка виявляла до нього інтерес. Белла стояла на своєму, кажучи синові, що шлюб є засобом захисту, що після того, як мамину опіку було «відрізано», «самотньому і позбавленому любові» чоловікові потрібна жінка. Лемкін не мав чим потішити маму. Йому на думку спали рядки з епічної поеми Ґете «Герман і Доротея», як і завжди, коли Белла порушувала цю тему: «Візьми собі жінку, аби ніч могла стати прекраснішою частиною твого життя». Я перечитав поему {307} 307 [46] Я перечитав поему: Переклад з роз’ясненнями, дивись Charlton Payne, ‘Epic World Citizenship in Goethe’s Hermann und Dorothea’, Goethe Yearbook 16 (2009): 11–28. / [c. 251] , але не побачив там жодної підказки, яка б могла пояснити його самотність чи причетність до цього цієї поезії. Він з любов’ю зреагував на Беллині слова, ніжно обійняв її за голову, погладив волосся, поцілував у кожне око, однак нічого не пообіцяв. «Ти маєш рацію», — це все, на що він спромігся, сподіваючись, що подальше життя у постійних мандрах принесе більше удачі.