Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

У січні 1944 року комендант Ландхаузер перевів варшавських євреїв з готелю «Провіданс» до готелю «Бо-Сіт», відокремленого від решти. Це спричинило значне занепокоєння у таборі. У березні першу групу {255} 255 [25] У березні першу групу: там само, 20. / [с. 208] з 169-ти варшавських євреїв повантажили на потяги «транспорту № 72», пункт призначення — Аушвіц. Серед них був поет Ісаак Кацнельсон, який сховав свої останні вірші у пляшці десь на території табору, їх потім знайшли. Один з цих віршів став дуже відомим: «Пісня про замордований єврейський народ» {256} 256 [26] «Пісня про замордований єврейський народ»: Zinovieff, Red Princess, 251 (Ця пісня стала одним з улюблених віршів Софки, який вона постійно переписувала і роздавала ближнім. «Їх більше немає. Нічого не проси, де б ти у світі не був. Усе порожньо, їх більше немає».) / [с. 208] .

Чинився опір. Кілька варшавських євреїв наклали на себе руки, вистрибнувши з верхніх поверхів готелю або прийнявши отруту. Інші намагалися втекти. Одним із них був молодий поляк Саша Кравец, який звернувся за допомогою до своєї вчительки англійської — міс Тілні. Я дізнався про це у Софки: з її «Автобіографії принцеси», книги Софки Скіпвіт, ще однієї інтернованої (яка, за щасливим збігом, була двоюрідною бабусею мого сусіда у Лондоні). У книзі розповідалося про зникнення Саші Кравеца незадовго до відправлення до Аушвіца: «Ми відчували, що міс Тілні, співробітниця комендатури середнього віку, яка була дуже близькою із Сашою, якимсь чином причетна до цього». {257} 257 [27] Ми відчували, що міс Тілні: Skipwith, Sofka, 234. / [с. 208]

Софка Скіпвіт мала рацію. Міс Тілні переховувала Сашу Кравеца понад шість місяців, аж до 18 вересня 1944 року, коли прийшли американські підрозділи. «Лише після того, як табір визволили, я дізналася, що він усі ці місяці ховався у її ванній кімнаті» {258} 258 [28] Лише після того, як табір визволили: там само / [с. 209] , — писала Софка. Один з інтернованих скаже братові міс Тілні Альберту, що його сестра «переймалася собою насамкінець» {259} 259 [29] «переймалася собою насамкінець»: Trusting and Toiling, 15 грудня 1944, 123. / [с. 209] , що вона зберегла паспорти кожного і, «страшенно ризикуючи… переховувала впродовж шістнадцяти тижнів молодого єврея, якого мали відправити у винищувальний табір у Польщі. Один з інтернованих видав її німцям, але, на щастя, її звинуватили у переховуванні дівчини, тож вона змогла заперечити звинувачення на свою адресу». Ще один з інтернованих розповів Альбертові, що порятунок Саші Кравеца був одним з «неймовірно відважних подвигів цієї війни» {260} 260 [30] «неймовірно відважних подвигів цієї війни»: там само / [с. 209] , що він ніколи не зустрічав «такої сміливої, працьовитої жінки, яка не шкодувала себе для здійснення добрих вчинків». Міс Тілні була «однією з найхоробріших людей, яких я коли-небудь зустрічав».

Після визволення вона покинула табір у Віттелі однією з останніх, допомагаючи шостій армії США, а потім виконуючи обов’язки «секретарки і завідувачки» {261} 261 [31] «секретарки і завідувачки»: полковник А. Тарр — міс Тілні, 18 квітня 1945 року; капітан Д. Фліман міс Тілні, 22 травня 1945 року. / [с. 209] у готелі «Ермітаж», який входив до групи відпочинкових готелів сьомої армії США (де про неї відгукувалися як про сумлінну, здібну, вигадливу і віддану). Далі попрямувала до Парижа і до баптистської церкви на проспекті Мен, прихопивши із собою майно деяких інших інтернованих. Згодом міс Тілні покинула Францію, щоб вирушити з місією до Південної Африки, де вона провела більшу частину 1950-х років. Після завершення своєї місіонерської діяльності переїхала до Флориди, щоб бути біля свого брата Фреда у Коконат-Ґроув (яскравого персонажа, якого 1955 року суддя Маямі визнав винним у поштовому шахрайстві і постановив зупинити продаж його підроблених «напоїв для культуристів» під маркою « Vi-Be-Ion » — суміші з пивних дріжджів і овочевої приправи). «Вони разом відпочивали тут у Коконат-Ґроув», — пояснювала Джермейн Тілні, «д-р Тілні, п. Атлас і Елсі».

Міс Тілні померла 1974 року, її документи знищено. Я не міг знайти, де її поховано, тож звернувся по допомогу до редактора некрологів «Маямі Геральд». Вона зробила кілька запитів і встановила, що міс Тілні було кремовано, а попіл розвіяли над затокою Біскейн.

Немає жодних свідчень про те, щоб вона комусь розповідала про Відень і Віттель — ні у Серрей Чепл, ні у Флориді.

Кілька інших інтернованих, про яких згадує Софка, були ще живі. Я знайшов художницю Шулу Троман, якій йшов дев’яностий рік. Вона була інтернованою у Віттелі впродовж трьох років, до 1944 року. Мешкала Шула у маленькому селищі Плумільйо у Бретані, на віддалі невеличкої прогулянки пішки від Атлантичного океану. Ми зустрілися у Парижі, в її улюбленому ресторані «Ше Мар’ян» на вулиці Розьє, у кварталі Маре. Вона з’явилася у яскраво-червоному вбранні, із широкою усмішкою і була сповнена енергії. Викликала почуття захоплення. Мабуть, це найкраще мало б описати моє перше враження від Шули, і воно не зникало.