Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

«Довіра і праця» 15 липня 1939 року повідомляла, що міс Тілні працює в Парижі. Через тиждень, наражаючись на ризик, вона їде до віденського вокзалу Вестбанхоф, аби забрати маленьку дитину. Вона зустрілася з Ритою, що довірила їй піклуватися про дитину, якій щойно виповнився рочок. Я дізнався від мами, що Рита прийшла на вокзал із сестрою Леона Лаурою, яка взяла із собою свою єдину дочку, одинадцятирічну Герту, яка теж мала їхати до Парижа разом з міс Тілні. В останню хвилину Лаура вирішила, що Герта не поїде, бо надто вже болісною була для неї навіть думка про розлуку. Рішення було зрозуміле, але мало катастрофічні наслідки: два роки по тому, у жовтні 1941 року, юну Герту разом з її матір’ю було депортовано до гетто у Ліцманштадт (Лодзь). За кілька місяців Герту і Лауру було вбито.

Міс Тілні сіла у потяг до Парижа лише з однією із двох дівчаток. На Східному вокзалі її зустрів Леон. Я не знаю, як він їй подякував і чи бачився з нею коли-небудь знову. Вона написала на клаптику паперу своє ім’я та адресу і дала його йому, і вони попрямували до різних частин Парижа.

На цьому я б міг закінчити своє розслідування щодо міс Тілні, але мені було цікаво, що було далі, чому вона зробила саме так, чим керувалися її співчутливі вчинки. Вона була в Парижі, коли через місяць почалася війна, працювала у Північноафриканській місії і сподівалася отримати французьке посвідчення особи ( carte d’identité ), яке б дозволило їй залишитись у Франції. Коло завдань міс Тілні було «широким», їй слід було доглядати за «своїми єврейськими протеже», з якими вона зблизилася. Часто їздила до Гавра та інших французьких портів, аби побажати своїм «протеже» {247} 247 [17] побажати своїм «протеже»: Trusting and Toiling, 15 квітня 1940. / [с. 206] щасливої дороги, коли вони відбували до Америки. У червні 1940 року німецьке військо окупувало Париж.

Міс Тілні на кілька місяців застрягла у місті і не мала контактів із зовнішнім світом. Відсутність звісток від неї непокоїла її друзів. Читачів «Довіри і праці» було запрошено на спільну молитву за неї і за тих, «чий жереб є нині гірким, як ніколи» {248} 248 [18] «чий жереб є нині гірким, як ніколи»: Trusting and Toiling, 15 липня 1940. / [с. 207] . Було вирішено надіслати грошову допомогу — велику суму, десять фунтів, — але переказ зайняв більше ніж рік, тож місіонерка була залежна від підтримки американського посольства. У вересні 1940 року вона врешті написала листа, де повідомила, що їй було недобре, але тепер вже краще, вона тішиться сонцю, повертає борги і «постійно думає про сім’ю і друзів, особливо про Серрей-роуд» {249} 249 [19] постійно думає про сім’ю: Surrey Chapel, note following prayer meeting, 6 August 1940; Foreign Mission Band Account (1940); Trusting and Toiling, 15 October 1940. / [c. 207] .

Члени її церкви так переживали за неї, що навіть звернулися до Ентоні Ідена, міністра закордонних справ Черчилля, але марно. У виписці з протоколу сухо зазначалося, що міністр закордонних справ «висловлює своє шанування усім без винятку, але це все, що ми можемо повідомити» {250} 250 [20] висловлює своє шанування: Surrey Chapel Foreign Mission Band Account (1941). / [c. 207] . Після цього знову довго не було жодних звісток. Громадян країни-ворога у Франції було інтерновано, і на початку 1941 року міс Тілні відправили до військових казарм у Безансоні, разом з кількома сотнями інших британських і американських жінок. У травні її переправили у «Фронтшталаг 121» у курортному містечку Віттель на сході Франції та інтернували до «Ґран Отель» (який нині належить до мережі Club Med ), де вона провела чотири роки. {251} 251 [21] У травні її переправили: Інформацію про табір Віттель дивись Jean-Camille Bloch, Le Camp de Vittel: 1940–1944 (Les Dossiers d’Aschkel, без дати); Sofka Skipwith, Sofka: The Autobiography of a Princess (Rupert HartDavis, 1968), 233-36; Sofka Zinovieff, Red Princess: A Revolutionary Life (Granta Books, 2007), 219-61. Про табір Віттел також є документальний фільм: Joelle Novic, Passeports pour Vittel (Injam Productions, 2007), доступний на DVD. / [c. 207]

У лютому 1942 року британці та німці спробували домовитись про обмін полоненими, але ця спроба була невдалою. Серрей Чепл надіслала міс Тілні два фунти на лікування зубів, а на початку 1943 року з’явилися тривожні повідомлення про те, що вона потерпає від недоїдання. Її листи були коротенькими; вона «палко бажала, щоб настав день миру» {252} 252 [22] палко бажала: Surrey Chapel Foreign Mission Band Account (1942); Trusting and Toiling, 15 березня 1943. / [c. 207] . Третя річниця інтернування принесла зловісні новини. Дві з половиною тисячі громадян ворогів Німеччини утримувалося у десяти готелях, відділених від курортного містечка триметровою огорожею з колючим дротом нагорі. Більшість жінок була з Британії {253} 253 [23] Більшість жінок: Bloch, Le Camp de Vittel, 10 et seq.; Zinovieff, Red Princess, 250-58; дивись також Abraham Shulman, The Case of Hotel Polski (Schocken, 1981). / [c. 207] , Канади і Сполучених Штатів, але у квітні 1943 року прибула група з чотирьох сотень єврейських чоловіків, жінок і дітей, здебільшого поляків з варшавського гетто, яким дозволили виїхати, оскільки вони мали південноамериканські паспорти. Вони розповідали неймовірні історії про вбивства і масові знищення. Міс Тілні, яка працювала із записами і архівами у головній будівлі комендатури, дізналася, що чоловік, який очолює табір, комендант Ландхаузер, отримав наказ від Алоїза Бруннера [25] Алоїз Бруннер (1912–2010) — гауптштурмфюрер СС, один зі соратників Адольфа Айхмана. та Адольфа Айхмана зібрати усіх варшавських євреїв, яких утримували у Віттелі, для відправлення на схід. Було сказано, що вони мають підроблені паспорти. {254} 254 [24] Було сказано, що вони мають: Bloch, Le Camp de Vittel, 18, 22, and nn12-13. / [c. 208]