Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

Деякі з найкращих творів Франк залишив для оздоблення власних кімнат. Не усі поділяли його смак. Ніклас рідко заходив до батькового кабінету, але запам’ятав особливу «огидну картину» — жінку з «тонкою пов’язкою на голові», волосся «гладенько зачесане», з прямим проділом. Франк використовував картину як приклад для свого сина. «Ось як треба зачісувати волосся», — казав він Нікласу, звертаючи його увагу на жінку з «маленькою білою твариною» на руках, створіння нагадувало пацюка. Вона однією рукою гладила тварину, дивлячись не на неї, а кудись вдалечінь. «Проділ слід робити так само», — було сказано Нікласу. Ця картина, намальована у п’ятнадцятому сторіччі Леонардо да Вінчі, була портретом Чечилії Галлерані, — «Пані з горностаєм». {466} 466 [77] Ця картина: «Пані з горностаєм», приблизно 1489–1490 р.р., портрет Чечилії Галлерані (1473–1536), коханки Людовіко Сфорца. Горностай — символ чистоти і невинності, кажуть, що Леонардо вважав, що ця картина, яка нині перебуває у власності Фонду Чарторийських, може служити нагадуванням і надихати на кохання. / [с. 372] Востаннє він її бачив влітку 1944 року.

«Пані з горностаєм», Леонардо да Вінчі

Ніклас розповів мені цю історію, коли портрет Чечилії Галлерані привезли до Лондона і він став центральним експонатом великої виставки Леонардо да Вінчі у Національній галереї. Одного похмурого грудневого ранку я пішов подивитися на цю знамениту красуню, коханку міланського герцога Людовіко Сфорца, якому вона народила сина. Чечилія позувала для портрета приблизно у 1490 році, а горностай, як вважають, є символом чистоти і невинності. 1800 року картина стала частиною колекції княгині Чарторийської в окупованій Росією Польщі, а з 1876 року висіла в музеї Чарторийських у Кракові. Там вона залишалася впродовж шістдесяти трьох років (з короткою перервою, коли знаходилася у Дрездені під час Першої світової війни), поки її не вкрав Франк. Зачарований красою і символізмом картини, він тримав її при собі впродовж п’яти років.

Ніклас згадує про цю картину з благоговійним страхом і з усмішкою. Коли він був ще маленьким хлопчиком, то боявся тієї схожої на пацюка істоти, протестуючи проти батькових спроб змусити його зачісуватися, як Чечилія. Вони з братом Норманом запам’ятали її на стінах у різних кімнатах. «Це один з уривків моїх спогадів, — сказав Ніклас, — такий, як та пінка для гоління у ванній кімнаті».

Під час мого першого візиту до Вавеля куратори саме готувалися до повернення портрету Чечилії Галлерані. Після екскурсії приватними апартаментами Франка директор фотографічної експозиції запросила мене до свого кабінету, аби показати велику пласку коробку, перев’язану вицвілим оксамитом. На чудовому червоному потертому оксамиті була назва: «Замок у Кракові». Директор сказала: «Нацисти забули її, коли втікали; ми знайшли цю коробку у підвалі».

Всередині, надруковане на великій картці, було гарне святкове привітання: «Геру генерал-губернатору, рейхсміністру д-ру Франку, з нагоди його уродин 23 травня 1944 року, — від канцелярії суду з вдячністю». Під цими словами було вісім підписів. Вірні слуги замовили для нього серію гарних чорно-білих фотографій навіть тоді, коли більшовики були зовсім близько. На світлинах було зображено розкіш Вавеля, інтер’єр приміщень і твори мистецтва. Серед них була й чорно-біла фотографія «Пані з горностаєм», обрамлена «червоно-біло-чорними» зображеннями нацистського періоду.

Я відвідав Вавель у компанії Нікласа, коли «Чечилію Галлерані» вже повернули сюди. Директор музею і власники картини дозволили нам рано-вранці, перед відкриттям музею, побути з портретом сам на сам. Відтоді, як Ніклас востаннє стояв перед цією картиною, минуло сімдесят років. Тепер вона знову була перед його очима, а він наче став маленьким перед її силою.

Ніклас Франк і Чечилія, 2014 р.

Того дня ми з Нікласом вечеряли в одному з місцевих ресторанів у старій частині Кракова. Ми говорили про письмові документи, про слова і час, про відповідальність. Наприкінці нашої трапези з-за сусіднього столика вийшли троє людей. Коли вони проходили повз нас, літня пані сказала: «Ми мимоволі підслухали вашу розмову; ця ваша книга має бути цікавою». Ми розговорилися; до нас приєдналися мати з дочкою і зятем. Пані виявилася науковцем, це була спокійна і поважна бразильська професорка хімії. Вона повернулася до міста, де народилася, і з якого її як єврейку вигнали у 1939 році, коли їй було десять років. Повертатися сюди було нелегко. Яку частину нашої розмови вона вимушено підслухала? Я поцікавився. З’ясувалося, що небагато.