Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

Це була відверта розмова про можливість поїхати звідти, про альтернативні варіанти просування по службі, про спосіб піти і повернутися до Відня. Вехтер відмовився; він вирішив залишитися. Якби він погодився, то зруйнував би собі кар’єру. Він залишився, цілком усвідомлюючи те, що розпочато « die Grosse Aktion ». Такий висновок я зробив з листа, який показував мені Хорст, від його батька до матері 16 серпня. У листі йшлося про те, що після від’їзду фрау Вехтер «у Львові ще багато треба зробити… облікувати врожай, забезпечити працівників (тепер майже 250 000 з дистрикту!), і провести « grosse Aktion » проти євреїв».

Гіммлер закінчив один зі своїх листів того періоду підсумком: «Тепер залишається спостерігати, якою буде поведінка Вехтера на посаді губернатора Галичини у Генерал-губернаторстві після нашої розмови».

Вехтер, вочевидь, поводився так як слід, на втіху Гіммлеру, оскільки він і далі залишався у Лембергу на своєму посту впродовж ще двох років. У проведенні « die Grosse Aktion » в серпні 1942 року він відіграв важливу роль як цивільний керівник.

У листі Гіммлера не було місця для двозначності чи помилки. Коли я показав його Хорсту, він довго і мовчки витріщався на нього.

— Якщо б зараз поруч був його батько, що б ви йому сказали?

— Навіть не знаю, — відповів Хорст. — Це дуже важко… Мабуть, я взагалі б нічого у нього не питав.

У порожній кімнаті запала тиша. Через якийсь час Хорст порушив мовчанку, виправдовуючи батька: він був заручником ситуації, з її невідворотністю і катастрофічними масштабами наказів і їхньою невідкладністю.

— Не було нічого невідворотного, — сказав я Хорсту. Ні підпис батька, ані його нагляд за проведенням жахливих злочинних операцій. Вехтер міг просто піти.

У відповідь — лише затяжне мовчання, в якому є місце тільки для звуків зими і потріскуванню дров у каміні. Ознайомившись з таким документом, чи може Хорст не засуджувати батька? Чи це батько, якого можна любити? Чи йдеться про щось інше?

— Я не можу сказати, що люблю свого батька, — сказав Хорст. — Я люблю свого діда. — Він подивився на портрет старого вояка, який висів над його ліжком.

— Я маю певний обов’язок перед своїм батьком: дізнатися, що насправді сталося, розповісти правду і у такий спосіб зробити для нього усе, що зможу.

— Я повинен знайти якийсь позитивний аспект, — роздумував він вголос.

Хорст якимсь чином вибудував собі різницю між батьком і системою, між окремою особою і групою, якою той керував.

— Я знаю, що вся система була злочинною і що він був її частиною, але я не вважаю, що він був злочинцем. Він не поводився як злочинець.

— Чи міг ваш батько втекти подалі від Лемберга і тих смертоносних операцій, які здійснювалися під наглядом його адміністрації?

— Ніхто не міг просто вийти з системи, — прошепотів Хорст.

Документи міністерства юстиції США вказували на протилежне. Все ж Хорсту вдалося знайти спосіб, як зробити ці матеріали більш прийнятними для себе, назвавши їх лише «неприємними» і «трагічними».

Зрозуміти його реакцію було важко, втім, я відчував радше сум, аніж злість. Хіба, не засуджуючи свого батька, він таким чином не увічнює його злодіяння?

Ні. Привітний, чуйний і компанійський Хорст не міг видати нічого, окрім того, що не міг засудити злочини свого батька. Це все була провина Генерал-губернаторства Франка, СС, Гіммлера. Усі решта були відповідальні, але не Отто. Врешті він сказав:

— Я погоджуюся з вами, його поглинула система.

Тріск вогню.

— Так, опосередковано він відповідальний за усе, що сталося в Лембергу.

— Опосередковано?

Хорст довго мовчав. Його очі зволожилися, я було подумав, чи він не розплакався.

Франк пишався тим, що «Нью-Йорк Таймс» назвала його воєнним злочинцем. На початку 1943 року на одному з офіційних засідань він оголосив: «Я маю честь бути номером один» {457} 457 [68] Я маю честь: Frank, Diary, 25 January 1943, Warsaw, International Military Tribunal, Nazi Conspiracy and Aggression (US Government Printing Office, 1946), 4:916. / [c. 368] . Ці слова було занотовано до щоденника без ані найменшої зніяковілості. Навіть тоді, коли у ході війни відбувся перелам проти німців, Франк продовжував вірити, що Третій Рейх триматиметься тисячу років, і немає потреби бути стриманим у ставленні до поляків і євреїв навіть у словах, які він вживає на їхню адресу.

— Їх не має бути, — сказав він до членів свого уряду. — Тому я принципово буду підходити до єврейських питань з таким розрахунком, що євреї зникнуть. {458} 458 [69] Їх не має бути: Frank, Diary, 16 December 1941; Trial of the Major War Criminals, 29:503. / [c. 368]