Аґата Тушинська - Наречена Шульца

„Як наважитися розірвати цей зв’язок, який об’єднував нас чотири роки, залишити напризволяще цю тендітну, безпорадну й безборонну перед життям істоту… Та все ж я не могла жити в цій постійній боротьбі, і на допомогу мені прийшла важка хвороба — чудова втеча”.

„Коли я одужала, одразу ж покинула роботу у Варшаві й повернулася до батьків”.

Але він уже, мабуть, здогадувався, що з цим її одужанням та розрахуванням з роботи не все було так просто. Цілий рік, аж до грудня 1937-го — так, з батьками в Янові, але на платному лікарняному з Головного статистичного управління. Та й ця її хвороба виглядала значно серйозніше, ніж сама Юна могла в цьому коли-небудь зізнатися…

„Після хвороби, з цього іншого боку, я повернулася до життя зовсім іншою. Віддалилася від Бруно на цілі віки”.

З цього „іншого боку” — а все-таки! „На цілі віки”. На віки? Насправді ненадовго. Всього лише на кілька десятиліть. Бо ж тепер знову була разом з ним.

Багато писала Біографові про ліс. Про море менше, хоч до моря було близенько. (Щоправда, люди тут казали, що Ґданська затока — це ще не море.) Але вода вже всю решту життя нагадувала їй той світанок, коли вона, мокра й перелякана, бігла з озера додому. А вдома два тіла — матері та батька. Тому не вода — ліс. Їздила до Тухольських борів [204] Bory Tucholskie — територія соснових борів площею близько 3 тис. км2 на півночі Польщі (Поморське та Куявсько-Поморське воєводства). , до Тленя [205] Tleń — місцевість у центрі Тухольських борів. . На вакації. Сама. Надсилала звідти листівки до Варшави.

Чекала на ці поїздки. На полегшення, яке завжди приносив ліс. Знайомі чергування весни й осені, цвітіння й достигання, ювілеїв і народжень.

Марширувала кілька кілометрів, щоб заслужити на відпочинок серед моху й трави. З роками не ставала слабшою. Довго зберігала форму. Лягала на спину. Дихала сонцем. Дерева колихали небо.

Так усе було влаштоване. Ліс мав прозору душу. Важливо про це знати. І ні з ким не ділитися цим. Навіть з тобою, Бруно.

Мурахи й цвіркуни, бабки і птахи, бобри, козулі й дикі кабани… Вільхи, ясени, дуби, що тяглися до світла. Кажани й переплетене коріння. Пішки крокувала по цьому світу, звільнена від усіх своїх турбот. Вивчала родини журавлів, характер оленів, звичаї вугрів. Після всіх буревіїв. Найважливішим був новий світанок, дихання туману над галявиною, смак роси. І впевненість, що все воно є і не зникне, коли заплющиш очі.

Намагалася не вносити туди своєї темряви. Не порівнювати роботу дятла зі власним биттям головою об стіну.

Вже не сумнівалася, що Єжи — приятель. Хоч іноді мусила його стримувати. Бо ж не про все їй хотілося розповідати, не все показувати. Та ще й активно боролася з його бажанням фотографувати. Головне — хитро, як дрогобицькі шельми. Найбільше обіцяла тоді, коли він не мав фотоапарата, а коли мав — передумувала, відтак знову обіцяла вже трохи іншими словами. І так без кінця… Аби лишень сховати від його жадібного погляду останні скарби. Наприклад, автопортрети. Зі старечою логікою пояснювала, мовляв, навіщо вони йому, якщо він уже бачив подібні…

А щодо „Месії” — нічого не знала. Зате він знав забагато. Та все одно нічого з цього не вийшло. Слід такий, слід сякий, але всі сліпі. Що на горищі в будинку на Флоріанській, що у Моронів, що в скрині НКВС. Та від рукопису жодного сліду. Лише ці довоєнні оповіщення Бруно. Зрештою, також трохи каламутні — так, ніби обіцяв дві різні книжки…

Ніколи не хотіла повернутися до місць молодості — до Дрогобича, до Янова (тепер він вже називався Івано-Франкове). Боялася навіть думати про це. Відкараскувалася від різних пропозицій, потерпала, бо постійно мусила якось пояснювати свою відмову. Не хоче нагадувати собі свого стократного відчаю. За батьками і за Бруно. І за назавжди втраченими листами від Бруно. І за тими місцями, де вони зустрічалися, розминалися, доторкалися.

Але один раз таки зазирнула в минуле. Згідно з домовленістю, разом з Єжи Фіцовським прийшла на Мокотовську, 12 у Варшаві. Це мало бути щось більше, ніж візит ввічливості. Адже була чимось зобов’язана цьому Штурмові де Штремові. За допомогу в багатьох життєвих ситуаціях. За те нещасне Головне статистичне управління. За вуаль під час війни. Може, й за суддівську байдужість брата. Ще у передпокої узгодили з Фіцовським ролі. Чотирнадцять картин Віткаци. Запам’ятала.

Ось лише розмова не клеїлась. Вони — на соснових кріслах. Навпроти, на цьому зеленому ліжку із судових протоколів, сидів він — старий, знищений життям чоловік. Оживав лише на короткі миті. Віткаци, так — Віткаци. Шульц — о, Шульц. Але він був якийсь дивний. Ніколи не дивився в очі. Та й ці його оповідки-почварки.