Аґата Тушинська - Наречена Шульца

На сторінці 18 починався розділ „Бруно, син Якуба”. Проте навіть не встигла розпочати читати його. Бо поруч побачила фотографію на всю сторінку. Три-, чотирирічна дитина сидить на кріслі фотографа в багато оздобленій мереживом сукеночці, зі схрещеними ніжками у високо зашнурованих черевичках, і ще нічого не знає про життя. Трохи налякана, тримається за букетик троянд. А внизу підпис: „Бруно Шульц, бл. 1895 р.”. Мало не задихнулася від несподіванки.

Лист до Єжи Фіцовського від 2 серпня 1967 року починався категорично:

„Шановний Пане! Я шокована збігом обставин, який є наче результатом взаємодії демонічних сил із дивовижною іронією і навіть комізмом. Фотографія на с. 19 — це моя фотографія”.

Аж зробила перерву, коли це написала. Щоб перевести подих.

„Зачарований дитинством Шульц, коли побачив її, то попросив у мене цю фотографію — з періоду, який він називав передісторією, як і все, що стосувалося нашого життя до нашої зустрічі, і те, що його особливо зворушувало, — ця неймовірна тотожність і нетотожність людини, яка знайома тобі в молодому віці й така чужа в її дитинстві.

Звісно, я подарувала йому цю фотографію і вже давно, давно про це забула.

І тут ця випадковість, коли знаходжу себе з приміткою: Бруно Шульц, бл. 1895 р.”.

Усе-таки намагалася бути тактовною й привітною, хвалила книжку, майже підносила до небес. Але якщо йдеться про фотографію… пропонувала залишити все між ними. Водночас хотіла дізнатися, як фотографія потрапила до Фіцовського. З цим було вже складніше. У цьому контексті з’явилося прізвище Сандауера, але як фотографія у нього опинилася — не сказав, не хотів казати. І нічого не можна було з цим вдіяти. Юна не наполягає… може, це сам Шульц якось дав її йому, забувши про її походження. Це не виключено, хоч трохи й сумно.

Я подарувала йому цю фотографію

Тепер сходи порожні

Не надто багато вдалося з’ясувати. У наступних виданнях книжки фотографія просто зникла — без пояснень. Та не зникла інша, яка не менше вразила її. Сучасна, зроблена Фіцовським фотографія сходів будинку Шульца. Тих самих, на яких у середині тридцятих років Бруно сидить із зошитом у руках, у своєму сірому костюмі й капцях. Тепер сходи порожні, вимиті, ніби з них витерто постать Шульца і будь-яке минуле. Це все, що залишиться після нас?

Та найбільше її зачепило дещо інше. Автор, як-не-як її знайомий, її повірник, якого, ну, може, трохи й занедбала, але дуже цінувала й часом навіть обдаровувала чимось схожим на приязнь, Музою Бруно назвав не її, ЮНУ, а Дебору Фоґель — ту Дебору, яка все ж… Все ж справді могла бути його музою, коли писав „Крамниці”, але пізніше… Пізніше була тільки вона — Юна! І що хотів одружитися з Деборою? Ну, ще чого — тоді б він хоч що-небудь згадав про це.

Це все, що залишиться після нас? Так, усе. Якщо будемо сидіти тихо. І ховати правду за шафою. А ще краще — у шафі. Бо ж чи не її провина в тому, що могло скластися таке враження? Що образ життя Бруно, відтворений Фіцовським, іноді втрачав пропорції. Як отой Бруно-кліщ на картині Віткаци. Але як могло бути по-іншому, якщо вона скупилася на будь-яку інформацію, відрізала його від своєї пам’яті, нехай навіть лише від уяви. Адже чомусь занотувала собі недавно вислів, який приписують великому Леонардо да Вінчі: „В сутичці правди й брехні завжди виграє найцікавіша історія”. Їй це більше підходило до Оскара Вайльда, але, прошу дуже, — може бути й Леонардо.

Цього року вислала Єжи Фіцовському найбільше листів — цілих десять. Було в них майже все. Звісно, не без підтвердження правила про її, Ю., анонімність. Але крім цього… Почала боротися. За себе, за свою Юну. Хоча й далі приховану за ініціалом. Лист за листом. Спокійно, методично. Але водночас — трохи різноманітності, аби світ не подумав, що вона розповідає банальні речі.

Тож спершу історія їхнього знайомства, вулиця, математик Кущак. З якої це школи вона тоді поверталася, коли він зачепив її, бо ж працювала у двох? Далі: вона — антилопа, він — пес. І ці особливі заручини. А передусім — приятелі, улюблені письменники, книжки. Віткаци, Бреза. Дрогобич, Закопане, Варшава. Дороги їхнього спільного життя. Будь ласка!

Не всі, ясна річ. Той найдраматичніший момент не можна було розкривати. Писала про невлаштованість, в якій мусила жити у Варшаві, з розпачем розпочинаючи кожен день. Що далі? Робота без перспектив і стосунки без майбутнього. Бруно — пристрасний у листах і неспроможний у житті на жодні зобов’язання, як будь-який інший чоловік. То що? Що я мала зробити?