Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Юна жахнулася. Так виглядає безпорадна старість. Вона такою ніколи не стане. Не забувати про зовнішній вигляд — допасовувати обличчя до сторонніх поглядів, упевненою рукою наносити помаду й рум’яна. Обов’язково подбати про зуби. Й не говорити надто багато. Намагається йому поспівчувати — це ж ті п’ять років ув’язнення так його змінили, — але не може. Благає поглядом свого супутника: ходімо звідси, втікаймо, інакше зараз помру. Розсиплюся, як він, як „святий”. Хоч не такий вже й „святий” після того, що плете про Бруно…

Але так — вони ж мали завдання. Узгодили це. Нехай, аби лишень швидше. Де портрети Віткаци? У помешканні, що, як довідалися, горіло під час повстання? Було настільки темно, що вони майже нічого не бачили. Здається, нічого немає, але варто переконатися. Вона це зробить. Вона вища за Фіцовського, сильніша, — ну, може, тільки вища, але ж постійно вправна, тож упорається. Коли ці почвалали на кухню в пошуках кави, піднялася на хиткий стілець і зазирнула. Над високою шафою. Туди, де, згідно зі спогадами, під самою стелею висіло кілька портретів де Штрема, намальованих Віткаци. Тадеуш у вигляді диявола, янгола, святого Францішка, східної ікони, на курячій лапці, у тенетах павука, злостивець, насмішник, такий, сякий, усякий… Та замість портретів — моторошна чорнота, спалена стіна, нічого.

Обоє були розчаровані. Вона більше собою, ніж відсутністю цих картин.

То ось це тепер чекає на неї? Безглузде існування. Ось так має бути? Нізащо, вона не допустить до цього, буде боротися. У ліфті глянула на Єжи. Як він дивиться на неї. Нічого втішного у цьому погляді не знайшла. Гаразд, ще побачимо.

Дотепер її не чіпали. Та наближався 1968 рік і хмари густішали. Невідомо звідки — згодом виявиться, що це начальник служби безпеки товариш Мєчислав Мочар [206] Мєчислав Мочар (Mieczysław Moczar), псевдоніми Мєтек, Мочар, Ворон, Ришард, Болєк (1913–1986) — комуністичний і партійний діяч Польської Народної Республіки, генерал дивізії Корпусу внутрішньої безпеки, міністр внутрішніх справ, голова Верховної контрольної палати, посол Сейму ПНР у шести каденціях, у 1956–1981 роках — член Центрального Комітету Польської об’єднаної робітничої партії. дав розпорядження про антисемітську та антиінтелігентську чистку — прибували переслідувачі тієї тіні, від якої вона все життя втікала. Уважно дивилася на себе у дзеркало: на жаль, зморшки не зникли, і якщо глянути ненароком, то видно, що й кутики вуст вже опустилися донизу. Раніше Бруно часто застерігав її, щоб не хвилюватися, не скиглити занадто, бо вуста тільки й чекають на це. Мав-бо око художника. Та ні її ніс не збільшився і не згорбився ще дужче, ні очі не запалилися. Смолистого волосся також не побільшало. Радше сивого, яке вона старанно усувала.

То як вони здогадалися? Як розпізнали її єврейську тінь?

Тим, які шепталися по коридорах, не треба було доказів. Своє й без того знали. Безпартійна так високо піднялася? Директорка університетської бібліотеки? Цікаво. Брат, щоправда, на посаді у Варшаві, в органах чи в міністерстві, але тепер ми й не таких типів беремо під лупу. Не такі міністерства. А хизується баба так, ніби увесь Талмуд проковтнула. Щоправда, бібліотеку організувала сама, але хто тепер зважає на таке. Завжди була зверхньою. Службістка. Не п’є, не курить, з персоналом прохолодні стосунки. У громадському житті участі не бере. Не бере… не належить… не відвідує.

Та й з цим Шульцом щось там, здається, було — дехто чув, дехто навіть читав, хоч літери дрібні, й ледве вдалося дійти до відповідних сторінок. Що, де — не цілком зрозуміло, але ж Шульц — це Шульц, саме прізвище говорить за себе. А за письменників, товариші, ми також візьмемося. Може, навіть найперше. Шульц не Шульц, Анджеєвський чи якийсь там Важик — тріски полетять. Та поки що візьмемося за бібліотекарів…

Завжди ходила підтягнута, широкими кроками, з високо піднятою головою. Чорне волосся постійно збирала в пучок. Навіть у бібліотечному темно-синьому фартуху виглядала наче королева. І, наче королева, не допускала до фамільярності, до зближення, а тим більше до приязні — нікого. Завжди була застебнута на останній ґудзик, навіть в емоційному плані. Скупа на слова, відсторонена. МУЗА. Іноді сама для себе заповнювала таку каталожну картку. Відтак усе швидко перекреслювала. Нічого. Нічого не може повідомити світові про себе. Зреклася свого минулого і свого імені. Муза НІЩО. Що з того, що була справедливою, що завдяки їй бібліотека розквітла. Таких керівників цінують, але й недолюблюють.