Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Свою відмову мотивувала перевтомою і нервовим виснаженням на керівничій посаді.

Перед Фіцовським не мусила прикидатися. Це був удар у самісіньке серце. Але для того, аби це серце врятувати.

Та хто б у це повірив? Вона — завжди перша перед роботою й остання після роботи? Яка пожвавлено говорила лише про одне. Книжкова міль та й годі. Оці повірили запросто. Без жодних проблем. І без сорому. Бо такий вітер повіяв, бо можна було позбутися цієї „жидівки”. Одним махом, не вагаючись. Утім, може, їхня рука й затремтіла? Так себе трохи заспокоювала. Бо відмову розглянули лише через два з половиною місяці. Вочевидь, вона вкотре була наївною. Мабуть, чекали вказівки зверху. Або хотіли взагалі звільнити її з бібліотеки. Адже спочатку відбувся публічний суд — пардон, збори колективу.

Виступили всі, навіть якісь нові. Один серед цих нових здався їй знайомим, не пригадувала звідки. Кам’яні обличчя, замуровані вуста. Жодного доброго слова. Її працівниці, переважно жінки. Але говорили лише чоловіки. Врешті виступив отой новий чи не зовсім: що от…, що тепер, у важкі часи, треба бути рішучим, не піддаватися, інакше ті, відомого походження, ворожі сили оточать нас і прикінчать, що й оком не зморгнемо…

Упізнала цей голос і цю сорочку, що вилазила зі штанів. Пан Войтек в усій красі. Таки знайшов спосіб, аби нагадати їй про себе…

Залишилася у бібліотеці рядовою працівницею. Мало хто б одважився на такий крок. Але надто любила книжки, які вже називала „мої”, аби відмовитися від усього. Надто пишалася тим, що створила. Надто великий сховок мала тут для свого Бруно. Знайшовся письмовий стіл. Чорного фартуха навіть не мусила міняти. І лише в газетах читала про те, якої шкоди заподіяли „сіоністи” героїчній владі й народові. Відтак на заглушуваних західних радіостанціях слухала, скільки тисяч людей мусили або самі хотіли виїхати з країни у цій атмосфері полювання на відьом. І ті, що пережили війну, і їхні діти раді скористатися нагодою вирватися із „соціалістичного ґетто”. А що трохи шахраїв між них затесалося… То так завжди буває.

Вона не дозволила зіштовхнути себе з дороги. Мала свого Бруно. І тепер мала ще тінь Бруно — його Біографа. Видавав книжки, розвідки про Шульца — це була природна причина, аби писати до нього. Але часом любила просто поговорити з ним. А коли замовкала, то мала на це поважні причини. Навіть у Тлені не вдавалося подолати депресію. Навіть у лісі не знаходила способу втекти від політики, яка сама нав’язувалася „післяберезнево брутально, просто не по-людськи”.

Думала, що вже нічого в житті не боятиметься. Вона, така мужня, яка пережила смерть рідних, утечі, бомбардування. Безконечний, щоденний страх бути викритою. А все ж іще двічі справді боялася. І лише один раз плакала — тижнями не могла прийти до тями і повернутися до нормального життя.

У грудні 1970 року знову стріляли в людей. Та ще й майже під боком. У Ґданську, в Ґдині — чергами й поодинокими вистрілами [211] Грудень 1970 (грудневі події, грудневе повстання, бійня на Узбережжі) — робітничі протести у Польщі 14–22 грудня 1970 року (страйки, демонстрації, віче, бунти головно у Ґданську, Ґдині, Щеціні й Ельблонґу), придушені міліцією та військом. Причиною була урядова постанова про підвищення цін на продукти харчування, страйкарі вимагали скасування цієї постанови та підняття зарплатні. Протести почалися 14 грудня на Ґданському кораблебудівному заводі й перекинулися на інші міста, у результаті репресій під час грудневих подій загинула 41 особа, 1164 було поранено, арештовано понад 3 тис. осіб. . У Верещі також. У робітників, які йшли до кораблебудівного заводу і підпалювали партійний комітет. Так прощався з владою ненависний їй Ґомулка. Той самий, котрого ошаленілий натовп вітав криками „Вєслав”, „Вєслав”, підбадьорюючи до „цькування польських євреїв”.

Той, через кого бібліотека перестала вже бути „її”, а точніше вона перетворилася на „бібліотечну”.

Той один-єдиний раз, коли справді плакала, трапився через два роки, після смерті коханого брата. Довго не могла опанувати себе. У бібліотеці її не впізнавали: ця пані Юзефа, завжди така стримана, „застебнута на останній ґудзик”, плакала по кутках за кожної нагоди. І ходила в чорному. Нікому не зізналася чому. Тільки не тут — після Березня тут у неї не було приятелів. Через рік, без жодного слова, без традиційного прощання, вийшла на пенсію.