Аґата Тушинська - Наречена Шульца

„Ви надто романтично собі це уявляєте. Мою наречену знаю вже 3 роки, ми зблизилися 2 роки тому і час від часу по кілька тижнів проводимо разом, але не мешкаємо в одному місці. Ми обоє бідні, вона — скорочена з посади гімназійна учителька, яка шукає роботу”.

Подивилася на дату: 13 липня 1935 року. Тоді вони були в Закопаному, в Ящурівці [217] Jaszczurówka — східна частина Закопаного, назва походить від плямистих саламандр, які водяться біля гарячого джерела (місцеві мешканці називають їх ящурами). — світ вирував, Віткаци мірявся з нею силою на руках. А тут просто „скорочена з посади гімназійна учителька”. То лише це міг про неї сказати її палкий коханець і взірець словесних перебільшень? Що ж — чудово. Може, краще не заглядати під лиштву часу… Може, не заглядати…

Скаржився на неї. У листах до Брезів називав її боязкою, та ще й іпохондричною. Та як він смів? Він? Він, який усього боявся й зомлівав при найменшій перешкоді? Він, який доручив їй роль своєї опікунки, твердив тепер, що вона сама потребувала опіки? Нікчемний? Людський… Говорив про неї як про скиглійку, загублену у великому місті, яка постійно скаржиться на відсутність товариського спілкування. Навіщо він це робив? Для кращого самопочуття?

Але чи тепер це її надто сильно зачіпало? Читала, наче про когось чужого. Тож радше жодні нюхальні солі й реланіум їй не загрожують. Хоча трохи обережності не завадить. Спробує ще всього двічі. Якщо знайде щось цікаве. Спроба перша. Може, якийсь лист із датою вже після їхньої розлуки. Будь ласка.

Приятелеві Васнєвському, вже у червні 1937-го, з полегшенням повідомив, що ми остаточно розійшлися. Наше знайомство назвав „смугою страждань і важких часів”. Спростовував повідомлення в газетах, нібито ми побралися. І далі… за звичною схемою… „відчуваю тепер страшну порожнечу й нікчемність життя. Нічого не можу робити, жодної книжки не можу взяти до рук, бо мене жахливо млоїть і нудить”.

Десять років тому її б це справді вразило. Та нині лише подумала: „бідолашний Бруно”. Дурненький Бруно. Безнадійно дурненький Бруно. Отак мучився з нею? Треба було сказати. Я б швидше звільнила і тебе, і себе. То хто ж тоді й навіщо писав мені ці полум’яні листи? Лише тепер справді шкода, що я їх не маю. А може, це й на краще. От вже б наїлася сорому.

Зняла окуляри. Без окулярів краще… Нічого чітко не бачить, жодної літери. Чи не так саме треба дивитися на чуже життя? Спіймала себе на цій думці — чуже життя. Так подумала про його і своє, про їхнє життя. Бо так тепер його сприймала — як щось далеке, чуже, дивне і навіть немислиме. Так, ніби час вже оповив усі емоції, розплющив їх і викривив. Бідолашний Бруно, бідолашна Юна. Герої якоїсь вигаданої інтриги, нічого більше. Вже не плоть від плоті, не суцільна боротьба, божевілля і справжня насолода. Бруньо та Юня. Пацієнти санаторію „Під Клепсидрою”…

Але обіцяла собі ще один лист. Якщо вже вона така спокійна, така холоднокровна, тоді вперед! Навмання. Може, цього разу доля буде прихильнішою.

До Роми — так, звісно, до його найсвятішої, платонічної (мабуть?) повірниці.

„Боюся, що цей рік праці у школі може вбити мене…”

Далі, далі… Цю тему ми вже пройшли, Бруно.

„Може, на противагу тому чавучому котку школи взяти — розпусту? Мені вже це спадало на думку”.

Що? Ще раз подивилася на дату. І адресатку. Романа Гальперн, 30 серпня 1937.

„Але це мене надто нервово вражає й виснажує — (у таких складних і небезпечних умовах, які тут маю — мале місто — учитель)”.

Що? ЩО?

Як це сталося, що не прочитала цього понад десять років тому? Мабуть, цього листа не було у попередній збірці з шістдесят четвертого року. Бо ж якби він був… Зняла книжку з полиці. Перевірила — був. Й усі ці речення також були. Всі до одного. Після розлуки з нею планував — не більше й не менше — розпусту! Знову хотів пововтузитися, покрутитися поміж тих своїх рябомизих шльондр з „інструкцією тілесної обслуги в руках”… Але просто чогось налякався… Вочевидь, неочікуваного результату слави — викриття. І скандалу! Пропорційного до тієї письменницької слави.

Це вже не ті часи, коли вони зі Сташком Вайнґартеном гасали по цих дрогобицьких борделиках у пошуках молодечих пригод. Звідки я це знаю? Та знаю, знаю. Це моя справа звідки. Віддавна, бо й справа вже давня. З двадцятих років. Але щоб тепер…

Неймовірно! Його щастя, що вона цих слів не помітила. Тоді, у шістдесят четвертому році. Десять, вже понад десять років тому. Вона б тоді його просто вбила. Не зважаючи навіть на те, що він вже давно помер…