Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Тепер могла лише посміхнутися. Бідолашний Бруно.

Подорожі в минуле були тепер наче наркотик. Я відкривала чергові сцени. Картини, монологи, обривки записів, на офісному папері, в конвертах і на картоні. І все було так само важливе, як і неважливе, бо вже нікого з нас обох не стосується, хоча колись… Недавно, в далекому минулому… стосувалося.

Чергові свідчення в ім’я… власне, в ім’я чого? Бо ж не завжди правди.

Використовує також образи, зібрані іншими. Адже Біограф про багато речей знав більше, ніж вона. Тож використовувала його знахідки. Часом, щоб відновити свою пам’ять, часом — цілком серйозно — щоб цю пам’ять створити. Усе записувала, переписувала, облікувала. Іноді коментувала. Траплялося, що злорадно. Робила помітки на берегах.

У березні 1938-го філософував, як і раніше, що найбільше нещастя — це „не прожити життя”.

Знову бідкався, що не може насолоджуватися красою весни. Тепер уже нарешті мав на це причину. „Дні та ночі проводжу без жінки і без Музи, й безплідно згасаю”. А все ж ми для чогось були потрібні — знавчині іншомовних слів, дешифрувальниці Геґеля й Канта. Всі красиві й неповторні. Схилені над ним, наче над скарбом. У тій, лише жінкам відомій службі… у почутті винятковості й незрівнянності найбанальнішої спільної справи. Ми вели з ним наші наукові баталії і, хоч, може, не задовольняли його найсильніших спокус, він залюбки піддавався цим нашим „тортурам”.

Що я мала знати, щоб ти залишився?

Безпорадна перед черговою скаргою Бруно, намагаючись заспокоїти його перед подорожжю до Парижа, досвідчена Гальперн урешті випалила: „Якби ти був у Варшаві [перейшли на ти, в результаті чого чим далі, тим менше у них було таємниць…!], я б поклала тебе в ліжко з якоюсь драпіжною істотою — іноді це допомагає”. Не лише поліглотка, ще й жертовний янгол! Боже мій!

Віткаци також мене розчарував. Начебто написав до Бруно після нашої розлуки (звідки ця ідея — може, жарт?), щоб він повністю змінив тематику своєї прози. Висловив це якось так порно-жарто-творчо: „розтягування маткових труб з метою досягнення остаточного вибуху сперми”. Дивний коментар до людських драм. Про мене в тому самому листі з жовтня тридцять сьомого року Бруно майже не обмовився… „Останнім часом про Юну не думаю”. Пише, що не думає. Значить, думає про те, що не думає. Скаржиться на домашні негаразди. Погрожує — скорше самому собі, — що хоче переїхати. „Я думав, що цього разу я вже прийму рішення сепарації…” Але все якось знову владналося. Таке собі базікання. І постійно просить поради. У Роми — терплячої, як ніхто інший.

Юна часто зізнається, що її пригнічують ці повернення в минуле.

Скаржиться на безпричинну, наче під час мандрівок по цвинтарях, тугу, що підсуває застиглі, доконані спогади, в яких уже нічого не можна змінити.

Вибрала долю тіні. Не заслуговувала на більше? В анкетах, щоправда, записувала: сімейний стан — незаміжня. Може, мала писати: страждальна муза на пенсії. Принаймні особісти мали б чому порадіти.

Муза на пенсії? У природі відсутній такий різновид. Але він є — вона ж існує. Тут і тепер. Не має ні французьких парфумів, ні кремів. „Nivea” погано всмоктується. Польські парфуми „Być może” тхнуть, хоча їм ще далеко до совєцьких духів, які колись випробувала в Янові. Досить щедро набризкатися. „Може бути…”

Ні — це дурні думки. На це не треба скаржитись. Нарікати треба радше на власну пам’ять. Що різні речі вислизають. Що бліднуть, що кришаться у пам’яті, наче картина, намальована на погано заґрунтованому полотні. Поганий був би з неї свідок. Але, може, так має бути, може, це лише мізерний результат того факту, що цими нотатками, тим, що ділиться ним зі світом, вона зраджує Бруно, порушує неписаний, щоправда, але таки укладений між ними пакт про віддане мовчання.

Вдруге і востаннє боялася десять років після Грудня, влітку 1980 року. Коли зупинився Ґданський кораблебудівний завод і робітники вимагали свободи профспілок та — о Господи! — скасування цензури [218] Йдеться про перші страйки в серпні 1980 року на Ґданському кораблебудівному заводі, що започаткували рух незалежної самоврядної професійної спілки „Солідарність”, який від серпня 1980-го до грудня 1981 року переріс у масову боротьбу за незалежність (до „Солідарності” належали 10 мільйонів поляків). На вимогу КПРС про відновлення громадського порядку й політичної стабільності у Польщі керівництво Польською об’єднаною робітничою партією прийняв генерал Войцех Ярузельський, опівночі 13 грудня 1981 року було оголошено воєнний стан (тривав до 22 липня 1983 року): „Солідарність” визнано нелегальною, лідерів інтерновано, проти страйкарів застосовано зброю, до 28 грудня 1981-го всі страйки було придушено, „Солідарність” розпочала боротьбу в підпіллі, що тривала до моменту падіння ПНР після перемоги демократичної опозиції на виборах в червні 1989 року. . Вона саме повернулася з Лондона, де їй загалом не надто сподобалося. Але різниця між нормальним, трохи навіть нудним життям грошоробів і тутешніми польськими абсурдами й життям у брехні була, однак, колосальною. Так далі тривати не могло. Вже давно щось кружляло „у повітрі”.