Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Ці листи, наче пульс її долі, наче електрокардіограма давно прогнаної пам’яті. Запис минулого, вибоїн якого не видно на поверхні теперішнього життя.

Називає себе „пам’яткою давно минулої епохи”. Пише про власну „задуху минулим” і про болісну „ерозію часу”. Свою пам’ять називає „справжнім кухонним ситом”. Але спостереження за її б’ючкими колами постійно дає надію на нові втаємничення.

Це були її найщасливіші хвилини дня, коли після всього — після роботи, обіду і все більше необхідного перепочинку — врешті могла сісти за стіл й усе розкласти як належить. Це — сюди, це — туди. Перо, каламар. Картки у рівний стосик. Так, як любила. Все життя. Авторучка? Може бути.

„Шановний пане…” І так лист за листом, рік за роком. Лише почерк робився нервовішим, стрімкішим і все менш зрозумілим. Усе більше віддаленим від її учительських звичок. Перепрошувала за „кривулі”. Іноді милосердно використовувала друкарську машинку. Рідко коли. Поет не насмілювався скаржитись. Методом спроб і помилок намагався розгадати цей шифр. Надто цінним було те, про що дізнавався.

Перестала бути лише знахідкою з минулого, чужою панею „Ю.”, ставала кимось близьким, знайомим майже родинно. Однак певної межі вони ніколи не перетнули. Та коли „пан Єжи” створював нову сім’ю, коли побрався з молоденькою Ельжбетою, вболівала за нього, радила зберігати спокій і врівноваженість. Народження їхньої доньки прийняла, наче й своє свято.

Усі навколо хворіли. Переживала клопоти зі здоров’ям брата. Ще більше полюбила племінника. Але ж вони жили своїм життям, вона — своїм.

Найбільше задоволення приносили їй каталожні картки. Короткі нотатки, пригадувані уривки, часто записані не до ладу й не до складу. Але досить було придумати правильну, коротку назву, і все складалося в якийсь новий, важливіший порядок. Дрібка, так, але разом з іншими будувала щось більше. Портрет Бруно з крихт? Чому б і ні? Хто не любить крихти? Та й „клювати” їх можна було де завгодно. Навіть в автобусі.

— ПРИМАДОННА. В якомусь неопублікованому воєнному оповіданні розповідалося про жінку з уявною вагітністю. Події відбувалися на сцені оперного театру. Жінка співала про своє життя, текст лібрето переплітався з її долею. Крик „матері-породіллі” змішувався з колоратурою примадонни. (Ця річ, як і багато інших, пропала.)

— ТІНЬ. Я ніколи не називала її імені. Заборонила собі. Але тепер, тут, на цих рівно обрізаних клаптиках паперу, вже можу. Намагалася жити без неї. Без моєї єврейської тіні. Бо вона була тягарем. Але й дзеркалом. Я не хотіла бачити в ньому власне обличчя. Генеалогії предків, осквернені семітським прокляттям, були на цю тінь приречені. У покірному смиренні й упевненості, що так мусить бути.

Вона була моїм злим духом. А може, й усією душею? Ні, євреїв уже немає, всі загинули. Тож тихше, тихше. Спокуту за власні гріхи вона приймає.

— СВЯТИЙ ФЛОРІАН. На розі Флоріанської, де мешкав Бруно, на колоні стояла фігура святого Флоріана, який гасить пожежу. Поливав з цеберка охоплене вогнем маленьке містечко. Але коли воно справді палало, жоден святий не врятував його.

— ПАПІР. Кохався в ньому, збирав його, дбав, аби завжди був під рукою. Один, зрозуміло, для писання, інший — для малювання. Кольорові аркуші для пастелей. Цілі коробки листового паперу.

— КІНО. Часто ходив у кіно. У дрогобицьких кінотеатрах „Штука” і „Ванда”, який упродовж кількох років належав його братові Ізидорові [194] У 30-х роках у Дрогобичі було два кінотеатри — „Штука” і „Ванда”: „Штука” по вул. Шевченка, За (тепер вул. Міцкевича) була найсучаснішим на тоді кінотеатром, кінотеатр „Ванда” до 1929 року мав назву „Уранія”, був заснований 1912 року Ізидором Шульцом по вул. Слюсарській, 3 (тепер вул. Степана Бандери). , дивився шедеври німого кіно. Відтак ми ходили разом. „Шпигун у масці” з Ганкою Ордонувною [195] „Szpieg w masce” (1933) — польський художній фільм режисера Мєчислава Кравича. Ганка Ордонувна (справжнє ім’я Марія Анна Тишкевич, 1902–1950) — польська піснярка, авторка пісень, танцівниця й акторка. , „Галька” за мотивами опери Монюшка з Кепурою в головній ролі [196] „Halka” (1930) — кіноадаптація однойменної опери Станіслава Монюшка, німий фільм, озвучений у 1932 році, одну з головних арій співав Владислав Ладис-Кепура, брат культового співака й актора Яна Кепури. . Пророкував кіномистецтву велике майбутнє.

— ТЕАТР. Екрана й кінозали не боявся, театральної — так. Бо темно, бо люди, бо живі актори. Може, плаский та умовно світлий екран у кінотеатрі звільняв його від страху, що все відбувається насправді. Але актори в театрі — вони ж реальні, наче якісь демони, і хтозна, в який психічний розлад можуть втягнути людину. І якого злого духа викликати?