Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Він вже давно мріяв про цю подорож — збирав гроші, рекомендаційні листи, власну відвагу. Вони з Юною не раз говорили про це. Думали про спільну поїздку. Мало які плани так її тішили. Хотіла бути в цій мандрівці його провідницею. Собі пригадати, а йому показати шляхи своєї молодості. Ті місця, де увесь світ ще лежав біля її ніг. Принаймні так їй тоді здавалося. Монпарнас, Сен-Жермен, Монмартр. Шельмівська Юна з гілочкою бузку в зубах… Вона була впевнена, що його також зачарують ці місця, краєвиди, запахи. І тоді бажано, аби поруч був хтось, хто пригорне його в обіймах і не дозволить серцю зупинитися…

Тепер усе це вже не мало значення. Тепер вона звільнилася від нього і від спільних планів. Лежала на піску біля озера, сиділа на веранді з віршами в руках — звісно, що Рільке. Іноді ловила співчутливі погляди батьків. Ніжні, тож нічого не казала у відповідь. Поволі збиралася посортувати його листи. Їх було багато — вони листувалися три роки. Сто, а може, більше — сто п’ятдесят? Мабуть, близько двохсот. Сотні сторінок, списаних його круглим, старанним почерком. Густо, ніби він економив (бо ж економив, як кожен письменник!) місце на папері. Прочитала ті перші, з найранішого пакунка: „Кохана моя, найдорожча…”

Після цього мусила довго охолоджуватися в озері. Аж доки не побачила маму на березі. Її занепокоєний погляд. Отже, ні, ще ні… Ще ні до чого серйозного вона не готова.

Скидалося на те, що цього разу все вдасться. Редакція „Часу” [118] „Czas” — щоденна інформаційно-політична газета, виходила у Кракові в 1848–1934 роках, відтак у 1935–1939 роках — у Варшаві. виписала Бруно довідку про співпрацю — щось на кшталт журналістського посвідчення. Ґомбрович допоміг із посвідченням ПЕН-клубу, яке відчиняло — принаймні теоретично — багато дверей. Від піаністки Марії Хазен [119] Марія Хазен (Maria Rey Chazen (Chasin), 1900–1966) — відома піаністка, до Другої світової війни мешкала в Лодзі, після війни — у Нью-Йорку, давала концерти на французькому й польському радіо, акомпонувала на концертах оркестрів у Парижі, приязнилася з відомими людьми, як Ромен Роллан, Анрі Барбюс, бувала у спільних колах з Амедео Модільяні, Пабло Пікассо, Дієґо Рівера, з Бруно Шульцом познайомилася 1935 року в Закопаному за посередництвом Віткаци, листувалася з ним, знайомила зі впливовими людьми, він відвідував її у Лодзі, перед виїздом з Лодзі через кілька місяців після початку війни закопала його листи в саду біля свого будинку — їх вже ніколи не буде знайдено. , з якою познайомився в Закопаному, дістав найважливіші адреси. Від Дебори Фоґель — найважливіші поради. Як дістати іноземну валюту і паспорт дешевше (за 40, а не 80 злотих), у якому готелі зупинитися („L'Orient” біля Люксембурзького саду). І найголовніше — вже там, на місці: „Піти до Café du Dôme [120] Café du Dôme („Кав’ярня під куполом”) — паризька кав’ярня на бульварі Монпарнас, 109, відкрита 1898 року, культове місце зустрічей паризької мистецької богеми кінця XIX — початку XX століття, а також американських, британських та російських емігрантів, серед бувальців кав’ярні — Ернест Гемінґвей, Сінклер Льюїс, Амедео Модільяні, Пабло Пікассо, Езра Паунд. на Монпарнасі, підійти до польського столика і відрекомендуватися. Їсти в буфетах кав’ярень, навстоячки, так дешевше…”

Він, щоправда, планував купити нову канапу для своєї кімнати на Флоріанській, але так тому й бути — канапа зачекає, Флоріанська зачекає. Тепер найважливіший квиток до Парижа…

У серпні 1938 року він урешті вирушив. Сам. Потягом, довшою трасою через північну Італію — головне, подалі від гітлерівської Німеччини, прикордонників зі свастиками на рукавах, презирливих поглядів „надраси”. Повіз теку, в якій було майже сто малюнків. Не кажучи про решту багажу, вже самі ці малюнки важили чимало. Знав, що відчує їх на плечі, коли бігатиме з ними по галереях Парижа. Але все компенсували надії на якісь примарні успіхи. Мистецькі, звісно, бо ж еротичні — легкодоступні. Для кожного. Зрозумів це одразу, як тільки вийшов на двірці Gare de Lyon [121] Ліонський двірець — найбільший у Франції та один із шести головних залізничних двірців у Парижі, щороку ним користаються близько 83 млн пасажирів, першу його дерев’яну споруду було відкрито 1849 року, наступну, що існує донині, відкрито 1855-го та відреставровано 1871 року після пожежі під час Паризької Комуни. .

„Жахливе місто, — писав до приятелів після повернення. — Що за жінки! Я розбитий. Справжній розпусний Вавилон!”