Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Він приніс мені фініки. У минулому житті ми любили їхню дивну солодкість, справжню обіцянку східного сонця. Тепер я їх ледве скуштувала, а він їв поволі, наче нічого не трапилось. Довгасті кісточки акуратно складав на серветці. Був наче з іншого світу. Сидів біля мене, іноді торкався руки, але я не відчувала близькості. Він був відокремлений, відсутній духом. Невже не знав чи не хотів знати, що сталось і чому. Чому я зазіхнула на власне життя, яка в цьому його роль і що це може означати на майбутнє. Я вперше так гостро відчула, що він не кохає мене. Що слова, які використовує у своїх барокових зізнаннях, нічого спільного не мають зі справжніми почуттями — це заледве їхні ґротескові тіні. І що він узагалі не помічає цього. Що нічого не розуміє…

Навіть гірше. У мене склалося враження, що, коли він отак сидить біля мене, жує фініки і щось там час від часу мимрить про свої шкільні проблеми, — насправді він думками геть в іншому місці. Я зрозуміла, де саме, коли згадав про „Санаторій під Клепсидрою”, що невдовзі мав вийти друком із зображенням сумного чоловіка з портфелем і ціпком у руці, та про труднощі з „Месією”. Він не зі мною, а над своїм клятим листком паперу — складає якесь чергове оповідання. А може, й думає, чи моє безглузде змучене тіло не зашкодить йому в написанні наступного абзаца. Блиск в очах підказував, що він вже поринув у нього, вже його вишукано стилізував.

Байдуже — писав він іншій жінці чи писав книжку. Він зраджував мене, коли отак сидів зі мною, хворою, біля мого ліжка. Ні, не зраджував — настільки я ще знала його. Він просто таким був — постійно думками деінде, тож не тут зі мною, хоча й біля мене. Мабуть, вигадав собі, що так буде безпечніше. Так ми не перетнемо межі виправдань, докорів, може — й плачу. І буде так, як колись. Я і він. Адже Юна означає Мужня. Юна — берегиня, майже мати, білий янгол і довгонога антилопа, якій можна довірити кожну слабкість. Кожну дрібничку й кожну таємницю.

Ця чоловіча тінь Юнони. І той міфічний Ґеніус. Саме зараз він сидів біля неї. Геній, який жував фініки, один за одним. Ніби речення у своєму нескінченному оповіданні…

Коли він поїхав, я подумала, що ми обоє варті одне одного. Двоє дорослих людей, які не можуть видушити із себе слів розставання. Навіть якби при цьому мали подавитися кісточкою.

Я перестала боротися за нього, за нас. Віддалилася від Бруно на цілі століття. Біль діяв наче знеболювання. У хвилини слабкості пригадувала собі погляд моєї лікарняної медсестри — зверхній, а водночас підбадьорливий. Я більше не думала: що вона, мовляв, може знати?.. Невдовзі близьке минуле вже не мало ні смаку, ні кольору. Це не означало, що теперішнє їх мало. Але треба було підвестися з ліжка, жити, взяти себе в руки, повертатися до роботи.

Бруно я згодом зустріла, раз чи два рази, у Львові на вулиці. Це нагадувало зустріч з братом. Коротку, несуттєву.

Він запам’ятав її інакше. 6 лютого 1938 року рапортував Ромі Гальперновій, з якою тепер постійно листувався: „Три дні я був у Львові — без потреби. […] Повернувся хворий. Від середи хворію на запалення трахеї, але вже без гарячки й нездужання. […] У Львові бачився з Юною. Вона все ще без роботи й у жахливому настрої, але дуже елеґантна й приваблива. […] Може, підкажеш, як би знайти для неї роботу”.

Ті самі, що й тоді у Варшаві, симптоми його захворювання і той самий двозначний тон начебто нерозуміння того, що сталося. Так, ніби це її робота була головною проблемою…

Я сама знайшла собі роботу. Знову в школі, в сусідньому Стрию, у польській приватній жіночій гімназії. Винайняла помешкання, привезла найнеобхідніші речі. Листи від нього залишилися в Янові. Тепер я принаймні по кілька годин на день мала перед собою довірливі, хоча й лукаво усміхнені обличчя моїх юних учениць, з якими ми разом переживали долі героїв Шекспіра і Расіна, а не білу стелю й безглузде обличчя якоїсь пані в капелюсі.

Наступну зустріч вона вже запам’ятала краще. Застрягла в її пам’яті на все життя. Наче колька. Бо цього разу, коли випадково його побачила, здалека, то перейшла на другий бік вулиці. Просто так. Не була впевнена, що він цього не помітив. Відтак свято вірила, що ні.

Але все одно ніколи собі цього не пробачила. Тільки звідки ж вона могла знати, що бачить Бруно востаннє у житті!

А якби й знала, то що могла вдіяти? Знову намагатися підтримувати його, тягнути на собі, піклуватися про нього, наче про якийсь скарб? Терпіти його чергові напливи невдоволення й апатії, скарги на болючі мозолі та щоденні негаразди? Може, й так. Але вона була ще надто слабка для цього. Тому лише спробувала б сказати йому — найніжніше, як тільки можна, — що ніколи-преніколи не хотіла вибити йому з руки перо, що завжди прагнула лише оберігати його натхнення. А що так сталося… Що ідея шлюбу виявилася кліткою для мистця…