Аґата Тушинська - Наречена Шульца

— Де я?

Диявол чемно повернувся. У нього було лагідне, тепле обличчя без заросту.

— На Ліндлея [101] По вулиці Ліндлея, 4 у Варшаві розміщена велика клінічна лікарня. , шановна пані.

Посмішка Диявола не віщувала нічого доброго. Вона повторила з розпачем:

— Де?

Янгол у білому стукнув тацею з флаконами.

— Земля. Польща. Варшава.

А коли вона знову не зрозуміла, чмихнув ще раз роздратовано:

— В лікарні.

Нарешті зрозуміла. Священик і медсестра. Це були її Диявол і Янгол. Отже, це не пекло. Але й не небо. У небі не може смердіти блювотинням і хлором. Тобто, таки справді чистилище. Але священик прийшов не до неї. А до сусідки, котра, непритомна, вже не встигла поєднатися з Богом. Добре, що невдовзі запали сутінки, форми розмилися, усе затихло. Їй, мабуть, лише здавалося, що й тут чує верески того самого пияка, що тоді. Можливо, це там, десь далі, у глибині коридора, хворі, справді хворі, знаходили спільну мову з вічністю. А вона — сором сказати — така собі особа, яка потребувала лише промивання шлунка і вже чекала на виписку.

Боліло горло від зонда, який у неї запихали силою, а ще зап’ястки, бо її прив’язували ременями до ліжка. Чи їй лише так здавалося, що всі дивляться на неї з осудом? Принаймні з докором. Передусім янголи. Через чоловіка таке вчинити — сором! Її провідали дві колежанки з роботи. Дивно, бо вона їх ледве знала. Намагалися бути лагідними, але вона все одно втомилася від цього візиту. Не тепер. Тепер вона хотіла сховатися, зникнути — бодай з цієї частинки світу, якщо вже з цілого світу зникнути не вдалося.

Про нього намагалася не думати. Та й про що тут думати? Мабуть, за якийсь час він почав її шукати. Стукав у двері, наслухав, виходив на вулицю і, наляканий, думав, що робити. Вже від Маршалковської повертався назад, знову підіймався сходами, знову стукав. За другим чи третім разом набрався відваги й запитав про неї доглядача зі злим поглядом. Йому не могли сподобатися ні зміст, ні тон того, що почув у відповідь. Про неї, про скандал, яким жила вся кам’яниця. Але про деталі він особливо не довідався. Не намагався знайти її в лікарні. Вона думала, коли вже могла думати, що, наляканий цим „скандалом”, він утік з Варшави. До того свого, ненависного їй Дрогобича.

Вона майже не помилялася. Не одразу, щоправда… Бо спочатку він у буквальному значенні онімів. 12 січня 1937 року лікар захворювань внутрішніх органів Казімєж Баця [102] Доктор Казімєж Баця належав до Варшавсько-Бялостоцької Медичної палати, яка від 1934 року об’єднувала всіх лікарів, що працювали у державному секторі, самоврядуванні, соціальній опіці та вели приватну практику. , який надавав медичну допомогу державним службовцям, визнав у пацієнта Бруно Шульца гостре запалення трахеї. Дрогобицький доктор Еліяш Гоффман [103] Доктор Еліяш Гоффман приймав у Дрогобицькій лікарні по вул. Ґрюнвальдській, належав до Дрогобицького відділу Товариства польських лікарів (Zespół Lekarzy Państwa Polskiego), читав наукові лекції. підтвердив діагноз, пояснюючи загострення стану хворого холодом у залізничних вагонах, які не опалювалися, а також вказав у лікарняному листку причини його відсутності „на службі” від 12 січня до і лютого. Сам пацієнт клопотав про „відпустку для покращення здоров’я”. Прошу дозволу шановної дирекції надати мені на два місяці…

Юні лікар порадив обстеження у психіатричній лікарні на Нововєйській [104] Нововєйська лікарня (Szpital Nowowiejski) по вул. Нововєйській, 27 у Варшаві, споруду лікарні було відкрито 21 листопада 1936 року (встановлення лікарняного обладнання було заплановане на кінець 1939 — початок 1940 року, але через війну не було завершене). Сучасна назва: Незалежне воєводське об’єднання публічних закладів психіатричної лікарської допомоги у Варшаві. . Так буде легше прийти до тями. Заспокоїти організм і душу. Вона не хотіла. Мала куди втекти. Далеко, якнайдалі від Варшави. Від цього міста, на яке покладала великі надії, а воно принесло їй лише самі нещастя. Туди, де вона сама зможе впоратися. Галявина, сосновий ліс, дзеркало озера. Запах морозу за вікном. Це її вилікує. Бо ж вона хворіє на грип…

Грип — це ідеальне виправдання, якщо тижнями нема ні сили, ні бажання вставати з ліжка. Грип — це чудово, грип — це не поразка, не смуток, не страх, що забиває подих. Це пристойна хвороба звичайних людей — не закоханих. Тепер вона завжди буде триматися версії грипу.

Усе спакувала завчасно. Зачекала на зарплатню. Тому Бруно зміг ще застати її у помешканні. Зробила вигляд, що нічого особливого не сталося, що знепритомніла через напад грипу. А він — що нічого не знав. І що його самого болить горло. Так вони обдурили одне одного. Пара, яка разом і поодинці переживала депресію, потішала себе тим, що це лише тіло, лише тіло їх підвело… Про жодне самогубство, ясна річ, не було й не могло бути мови. Вона вирішила до кінця життя не зізнаватися в цій слабкості. А що б подумали її батьки…