Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Юна була така слабка, що навіть мусила попросити Бруно допомогти їй написати клопотання. На аркуші канцелярського паперу, імітуючи в заголовку друкований шрифт, а далі вже своїми дрібненькими, характерними літерами він — далеко не вперше у житті — написав лист до керівництва:

„До пана Директора Головного статистичного управління у Варшаві.

У зв’язку із важкою хворобою, яку я перенесла, долучаю медичну довідку і прошу надати мені чотиритижневу відпустку для покращення здоров’я”.

Її почерком лише підпис: Юзефіна Шелінська. Скелет колишнього імені, що зникав із кожною літерою…

Далі знову його почерком: „Варшава, 22 січня 1937”

„Для покращення здоров’я”. Фраза, яку він сам тиждень тому використав, мотивуючи своє власне клопотання про відпустку. Раніше також досить часто її використовував. Це все, що він міг зробити для неї. Добре, що колежанка з ГСУ принесла гроші. І могла забрати клопотання з долученою довідкою. Доктор Едвард Ґродзєнський записав, що у пацієнтки Шелінської виявлено „симптоми серцево-судинного захворювання, які проявляються у болях, запамороченні та загальній слабкості”. І рекомендував не вставати з ліжка аж до зникнення цих симптомів.

„Серцево-судинне захворювання”. Знала, що так легко воно не минеться — не тут, не в цій чужій, клятій Варшаві. Колежанка допомогла Юні одягнутися і звела її по сходах. Бо Бруно, якось так нишком, пробурмотівши щось на прощання, на щастя, вже встиг вийти. Наче злочинець, який своїми розповідями про біль горла глумився над значно важчим покаранням. На щастя, бо сцени прощання вона б, мабуть, не витримала. Мала гроші, тож спокійно могла поїхати до двірця на таксі. Далі потягом до Львова і тоді вже до себе.

Коли вона насправді глибоко відчула, що не стане ні його дружиною, ні матір’ю його дітей? Того морозяного пополудня? Чи раніше? Як у ній це накопичувалося? Це потаємне знання, це переконання? Кому вона програла? Вуличній повії? Чи, може, мистецтву? МИСТЕЦТВУ. Тоді вже хоча б великими літерами.

Вона не вставала з ліжка цілими тижнями. „Серцево-судинне захворювання” не минало. Точніше — цілий рік. Милосердний, може, навіть такий самий „святий” брат Тадеуша, директор Едвард Штурм де Штрем [105] Едвард Штурм де Штрем (1885–1962) — польський статистик і демограф, у міжвоєнні викладав у Вільному польському університеті, брат Тадеуша Штурма де Штрема, від 1929 року до початку війни — директор Головного статистичного управління у Варшаві. підписував їй чергові клопотання про відпустку за станом здоров’я. Змінювалися лікарі — Бромак, Лебкухлер, Купфер, Брілль, врешті знову і вже на постійно доктор Леопольд Лебкухлер із терапевтичного центру в Янові впродовж багатьох місяців діагностували приблизно те саме: хвора не може виконувати канцелярську роботу. Назви недуги й самого захворювання дещо відрізнялися, симптоми змішувалися з причиною: грип, запалення серцевого м’яза, задишка при фізичному навантаженні, загальна слабкість. Навіть запалення сідничного нерва. Проте вердикт був той самий. Лежати, відпочивати, лікуватися „кліматично”. Лише всередині року ГСУ вимагало пройти обстеження в медичній комісії. Вона легко пройшла його у Львові. Її загальний депресивний стан не викликав сумнівів. І знову те саме: „люб’язно прошу надати мені…”

Знала, мабуть, що в ГСУ до неї ставилися поблажливо через — ну, відомо через кого. Як і до ще однієї підопічної дирекції — дружини Віткаци, яка постійно клопотала про надання матеріальної допомоги, позаяк „прибутків чоловіка не вистачає на утримання дому…” З „іншого боку” вона поверталася повільно, місяць за місяцем. Майже не вставала з ліжка, зате часто на ньому сиділа й дивилася на свій портрет. На „Ту” в капелюсі. Так її називала: „Та в капелюсі”. А ще казала на неї: „ВОНА”. Переважно дивилася мовчки. Все частіше так, ніби на когось чужого. Висока, вродлива, витончена. ВОНА. Але ж не я!

Перед ким так красуєшся тими своїми білими зубами, якими ти так пишалася? Не хочу тебе знати. Ніколи не хотіла. Я тебе переросла. Ми не маємо нічого спільного. Ти і я. Я і я. Це все через тебе, дурне дівчисько!

Батьки не казали ні слова — вони розуміли, що відбувається. Мабуть, єдиним, хто нічого не розумів, був Бруно. Він не знав, як себе поводити, нікому не хотів робити боляче, але робив. Був переконаний, що готовий Юні небо прихилити, а насправді приніс їй пекло. Писав — не відповідала. Найкращою відповіддю на ті його пишномовні листи було мовчання. Вона все ще не вставала з ліжка, зрештою, тепер справді хвора на застуду, коли він приїхав. Без попередження, а може, і з попередженням — два невідкриті листи лежали на комоді…