Галина Пагутяк - Гіркі землі

Звідки я знав про дерево, хоч навіть не наближався до того зруйнованого костелу? Лише бачив його з вікна маршрутки, ідучи до Львова чи вертаючись звідти. Досить далеко від дороги, на узвишші, він ще зберігав ренесансні форми, навіть вежа виглядала цілою. Але мене не обдуриш. То як ліс, що спереду стоїть, а за ним зрубище з пнями і колючим плетивом ожини. По дорозі з Ходорова до Бібрки жодного живого костелу, але навіть із заплющеними очима, я не можу не бачити тої святої руїни. І мене серце болить, ніби ті дикі дерева проростають і в моєму серці. Така біда, що є кому служити, а нема кому ходити до костелу. Батьки мої з Волині, але я родився вже у Польщі, і став тут одним з перших римокатолицьких священників після комуністичної влади. Післали мене сюди, як і отця Юзефа, і отця Мар’яна, поки не вивчаться українські хлопці у Львівській семінарії служити тим нечисленним вірним, що лишились після великої масакри останньої війни; плакав я разом з ними у занечищеному храмі, та з Божою поміччю далисьмо собі ради, хоча вкрадених скарбів не повернули, але зробили ремонт, поставили лави, та й правиться коли раз у день, а коли два. І дітки конфірмуються. Того року троє було.

Я не знаю, чи в тому селі Соколівці є ще люди, а чи то згорблені примари ходять по вулиці, чи сидять на лавках під плотом. Тому й не виходив ніколи з автобуса. Але з думки не виходить мені той костел, чиє нутро роздирає колюче гілля і цупке коріння. І холоне душа від страху. Через страх я боюсь когось питати, хоч би отця Івана з Бібрки, він молодий. Боюсь, що повість він мені щось таке, про що я не хотів би знати. Мені здається, що коли я вийду там, посеред села, то вже не повернусь назад. Увійду до святині — й не вийду. Це називається — приліпитися серцем. З жахом чекаю, що врешті мене переведуть на іншу парафію. Звикати тяжко в будь-якому віці, а коли тобі за 70… То я придумав таке. Як тільки під’їжджаю до Соколівки, зараз заплющую очі й молюся на вервиці. Та все одно повіки мені розриває видіння того покинутого храму, наче кров’ю стікають очі. І тоді костел опиняється у моїй жмені переляканим горобчиком і я чую, як калатає його серденько.

Невеликий синій автобус покидає село, переїжджає через місток, вниз, потім трохи вгору — і вже відразу друге село. Вони всі близько-близько одне біля одного, але в кожного своя доля і свої випаси для безтілесних душ — зарослі цвинтарі, де стримлять поодинокі, але й ті понищені надгробки, а чи лежать повалені, вкриті густим плетивом позаторішньої трави, нога ще може намацати їх. Легкий вітерець котиться за автобусом, злітає угору, шарудить у кроні старих дерев і десь там гасне. Це лише коливання повітря, породжене рухом старечих губ, які шепочуть молитву. Але в якомусь іншому, паралельному світі — цей вітерець, весняний легіт, збурює пекло, даруючи надію тим, хто там пропадає. Найперше тим, хто тут родився, і перемінився з чоловіка на звіра.

А ще в іншому світі — тут місто Сенява, а на горі село Соколівка. Ніхто не думав, що світ — це пісковий годинник: беркиць — і Соколівка внизу, а Сенява в порожнечі, тільки до дна прикипів костел з проламаним дахом і сходами на вежу, що уриваються над безоднею, і сни — сни залишаються найдовше. Жорстокі сни, просякнуті кров’ю помсти і зреченням, сльозами і димом пожеж. Диявол, розмахуючи червоним прапором, під’юджує: він убив твого сина, тож пімстися: убий його родину, спали йому хату. Ненависть тих, хто не знав любові, не молився щиро, не приклав подорожника до рани, нанесеної кривдою.

Зрубай сад і посади замість нього дерева безплідні, як вояки без честі. Позбивай хрести на цвинтарі, виколи очі на світлинах померлих, зітри дати життя і смерті, написані ненависною мовою — так твориться порожнеча, у якій чорнозем заростає будяками, і люди тікають звідти, щоб не чути передсмертного шепоту, плачу, крику.

Краще б нічого тут не було. Краще, щоб розорали землю, як зробили колись на місці Соколіва, міста, що проіснувало 500 років, а за 5 років було зруйноване.

Село, костел, посеред якого росте дерево, — хоч би хто взяв усе це в пригорщу і востаннє зігрів, перед тим як воно розсиплеться на порох.

Сьогодні побачив отця Каспара з Ходорова, за спинами польських туристів, яким я відчинив костел для оглядин. Він стояв геть сивий у отворі дверей, і я згадав раптом той дзвінок ще ранньої весни, коли він повернувся від мене. Сказав: «Я бачив нині між Соколівкою і Бібркою щось біле на ріллі. Перший раз мені здалося, що то мертвий боцян, і другий раз мені так здалося, але коли я третій раз се побачив, то зрозумів, що то міхи з-під насіння, знаєте, такі плетені з целофанових ниток». І я теж радше був повірити, що то мішки здалеку схожі на мертвих буськів, бо не може стільки буськів загинути на такому короткому проміжку. Я не поїхав перевірити, але зараз, дивлячись на це змучене віком і тривожними думками обличчя, пошкодував про це. Бо брехати не вмію навіть задля того, щоб заспокоїти серце цього чоловіка, якого я ніяк не можу зрозуміти і перед ним почуваю якусь провину. Його втома від життя така велика, що можна нею і заразитися. Наче Господь звалив на його плечі тяжкий хрест і не показав, куди йти. І як розімкнути руки, щоб обійняти увесь світ?