Галина Пагутяк - Гіркі землі

А цей костел, що здіймається над бур’янами, — порожня шкаралупа, її покинули вже й тіні. Ми йдемо по траві, видно, що туристи трохи її витоптали. Таки потрапили. Вони дивляться на святині крізь віконечко фотокамер, а не через вікно душі. Але я радий і цьому — їхньому гомону, безцеремонності, бездумно клацаючи камерами, вони поповнюють картотеку вічності. Отець Каспар, чи йде він за мною? На якусь мить мені здається, що він зупинився, і, коли я обертаюсь, каже майже на вухо:

— Там всередині має рости дерево.

— Там справжні джунглі, — відповідаю я. — Хаос.

Нагромадження зогнилих дощок, шматків бляхи, цегли, скла і кущів. Від дверей не можна зайти всередину; там ще зірвані плити підлоги і ями, замасковані струхлявілим гіллям, де колись були поховані люди. І я бачу це очима тієї іншої істоти, і мені нестерпно соромно, хоча перший раз я й близько нічого такого не відчував.

Так, ось і дерево. Акація. Впізнаю по листі. Вона трохи здіймається над цим хаосом, тоненький кволий стовбур, криві гілки, молоді листочки. Під роздертим склепінням пару напівстертих личок херувимів, що прозирають, наче з-під криги. На вежу ведуть металеві східці, які уриваються. Я намагаюсь не торкатись стін, щоб не посипалась цегла, бо, здається, один рух — і костел складеться, як картковий будиночок, і поховає нас обох під руїнами.

Але двері, що їм кількасот років, можна зачинити і сховатись від зливи під шматком склепіння: цілком затишний куток. У надбиту чашу чорного мармуру я вливаю святої води, а до престолу можна увійти з боку ризниці: там пролом. Я ставлю біля підніжжя престолу дві свічки, і, поки їх запалюю, отець Каспар, що досі рухався, як сонна риба поміж водоростей, складає хрестом дві гілочки, обчухравши їх від листа, перев’язує повитицею і кладе на престол. Ми молимося довго, не розтуляючи уст, наче чекаємо якогось знаку: голуба, що випадково залетить сюди, тікаючи від яструба, чи бодай метелика, чи снопа проміння, яке раптом позолотить пил на престолі. Але нічого не відбувається. Нічого.

У баби ноги не ходять. Послала мене замість себе. Баба — полька, а ми — ні. Бо поляк той, хто знає польську мову і ходить до костелу. А ні я, ні мама не знаємо мови і ходимо до нашої церкви. Вона дуже гарна. Дах позолочений і багато вишитих рушників. Ще два роки тому баба їздила до Бібрки в костел, тепер навіть до магазину не дійде. Ми з мамою би її відвели на ту службу Божу, попід руки, але вона не хоче: «Костел — каліка, і я каліка, встидно мені буде перед отцем Іваном, що я така хора». В баби ще тиск піднявся, ми вже хотіли швидку викликати. Вона мене вигнала: «Йди, бо спізнишся!» Я хотіла коліжанку Олю взяти, але її не пустили, бо не люблять поляків. Ті колись їм хату спалили. Олька теж дурна, коли то було. Наш сусід, вуйко Стефан, ходив косити позавчора коло костелу. Він теж католик, але не поляк. Ніби дідо його був поляком. Стефан любить їздити до костелу в Бібрку. Він живе сам і в неділю після служби йде обідати або до ксьондза, або в кафе, як має гроші.

Баба каже, що в костелі не правилося 70 років, і я мушу піти і подивитися. Бо Бог один для всіх. Я теж так думаю, бо і в католиків, і в грекокатоликів, і в православних є Божа Матір і Ісус Христос.

Я взяла мобілку і фоткала службу Божу. Вона відбувалася перед костелом, бо всередині там дуже страшно. Не було кому попрятати. Добре, що я вже у сьомому класі, бо скоро школу закриють і я буду їздити до Бібрки. Мені сподобалася служба. Там ще берізки поставили коло дверей, але зілля не святили, як у нашій церкві. Правило два ксьондзи, один з Бібрки, молодий, і старий — аж з Ходорова. Люди поприносили з собою стільці, а я не знала, що треба принести, і стояла. Хоч сидіти мені більше подобається. Я порахувала, скільки було людей: певно, двадцять. І з сусідніх сіл поприходили. Усі старі. І всі плакали, коли отці правили. То польською, то українською.

Баба дуже на мене чекала. Я поки йшла додому, то думала: а що, як баба помре? І через те ноги мої ставали такі самі неслухняні, як у баби. Але в баби вони спухлі, а в мене — як патички. І я ще придумала: як бабі фотки сподобаються, то можна віддати у Бібрці, аби їх надрукували. Баба буде дивитись на них, скільки захоче. Навіть завтра можу поїхати, як дадуть мені грошей. І мені ще дали образок зі святим Станіславом, усім роздавав той старий ксьондз. Казали, що він їздив і просив, аби дозволили відправити в тому костелі, бо то костел Святої Трійці.

Я не заходила досередини і не фоткала, бо баба би плакала, якби то побачила. А я дуже люблю свою бабу і жалію, бо вона була маленька, коли йшла війна. Вона ще нічого тоді не розуміла. А після війни вже все розуміла. І казала, що її мама витягла образ Матері Божої з потоку, куди комуністи його кинули. Тепер той образ з костелу у нашій церкві.