Галина Пагутяк - Гіркі землі

Баба й так буде плакати, але вже від радості.

У вранішньому тумані вирізняються круглі сторожові вежі й темна смуга мурів, чути скрип воріт, що підіймаються, впускаючи до міста селян та купців, брязкають дерев’яні коновки, окуті залізом, долинає запах свіжоспеченого хліба, диму. Щось плюскає у рові з водою. Сонце забарвлює рожевим шмат неба, і коли розсіюється туман, то мури, вежі, підйомний міст дематеріалізуються, і стає зрозуміло, що це все може існувати лише в темряві чи тумані, навіть коли стирається пам’ять. Але схожі запахи, звуки, відчуття зараз просто доповнюються гулом першого автобуса, що долає хвилі пагорбів і видолинків, не зупиняючись, прямує до Білої чи до Смерекова. Ранок виявляє лише один світ, а насправді їх щонайменше два. В одному світі боліт більше і густіший туман, і дерев більше, в іншому — мертві озера, порослі осокою і татарським зіллям, і вологою м’ятою, чий запах викликає почуття якоїсь тривоги ще з дитинства: щось не так, щось воно не туди йде. З цих боліт житейських уже не вибратись самотужки.

На узвишші — костел з вежею, водонапірна вежа з гніздом буська, школа, будинок для вчителів на два поверхи зі стайнями та дровітнями на подвір’ї, всіляким мотлохом і грядками, шкільний спортивний майданчик, зарослий короткою густою травою, на якій так добре сидіти й дивитись на хмари.

Нижче — дорога, яка виводить з Дунаїва, але й приводить до нього, далі старий парк і за ним лікарня. То все — верхівка айсберга, перший культурний шар, під який ніхто не зазирає, бо просто нема кому. Щоб зазирнути, треба відійти на певну відстань, і тоді побачиш обриси добре укріпленої фортеці, яка може дати гідну відсіч ворогу. Якщо варвар ще не опинився у твоїй свідомості.

Сільський вчитель-удівець, що займає з донькою дві кімнати у тому двоповерховому будинку, йде дорогою вниз, майже до крайньої хати з емальованою кав’яркою по молоко. Хай мала спить, у неї канікули, хоча краще, аби дитина подивилась на ці рештки туману, що розчиняють у собі примарне давнє місто. Від асфальту йде тепло, чоловік ступає розважливо, не кваплячись, хоч мав би бути давно на городі, як усі порядні люди, а ще ліпше — коло сіна, якби мав корову. Він іде повільно, бо так легше думається, наприклад, про те, що цього літнього раю він не мав би у місті, коло тестя і тещі, втім, чорний, аж наче задимлений слід тягнеться за ним уже третій рік. І не тільки за ним, а й за Малою, яка не хоче їхати до діда з бабою у Сокаль, у те пекло. І хоч йому хочеться вірити, що вона любить їх, бо повинна любити, але то — відрізаний шмат, який всихає і колись зотліє й розсиплеться.

В хаті — стара згорблена напівбожевільна бабця, мати господині. Вона сидить коло столу на лавці, коло неї слоїк з молоком, накритий рушником. Вчитель, як завжди, нітиться перед поглядом цих безбарвних, обведених червоним очей, руки в старої ворушаться, як клешні рака, на колінах, пам’ятаючи всю перероблену роботу, хоча голова її вже не тримає нічого такого, що варто було б вимовити вголос. Він каже «Слава Йсу» і «До побачення» не до неї, а до слоїка, на якому залишається масна матова плівка, і до дверей, що скриплять. Город відразу за хатою, пнеться догори, і там видно дебелу постать Марії, що махає мотикою: цюк-цюк, наче хлоп сокирою. Не всі ще обробили бульбу, він не відстає. Зрештою, мав практику у тестя. 10 соток рабства.

Мала прокидається не від гавкоту Тузика, не від кукурікання півнів, а просто тому, що годинник, заведений ще у школі, ще не витратив свого заряду. Дівчинка проводить по кімнаті сонним поглядом, поволі впізнаючи шафу, штори на вікні, етажерку зі своїми книжками, звикає до них. В кімнаті, що служить їм за кухню і де спить тато, на столі молоко й учорашній хліб, її сніданок.

Дівчинка біжить поміж загонами бульби, латками кабачків, смужками кукурудзи та бобу. Якби вона озирнулась, то побачила б застиглі хвилі, між якими ховаються яри і хатинки, що нагадують мушлі на дні моря. Вона спурхує на покіс, з якого вже зібрали траву і досушують у копицях, щоб не шмагало по голих литках бадилля. Тато махає їй рукою, спираючись на мотику. Він у майці і вже встиг спітніти, хоч сонце ще не припікає. Їм нема про що говорити, тут нема нічого цікавого на тому городі, але вчора вони сиділи надворі й дивились на зірки.

Мала позирає на відро, повне бур’яну.