Галина Пагутяк - Гіркі землі

Вона прийшла додому на обід, з’їла вчорашньої зупи, погодувала кота, і лягла собі трохи подрімати. Збудив її дзвінок з мобільного.

— Добре, хай іде просто до мене додому!

В роті було сухо, тиск піднявся. Юрківна проковтнула таблетку і з зусиллям встала. Розгладила на собі спідницю і зачесала розкуйовджене волосся.

— Та хоч би чорт з рогами, — пробурмотіла вона, згадавши, як вчора намовляла трьох пияків біля магазину покосити бур’ян коло клубу. Як два пияки мудрували і жартували, а третій мовчав. Власне, не був Ігорко скінченим пияком, додому до себе не пускав пити, однак міг напитися часом. Мама його мала склероз, заговорювалася. Вже давно не виходила далі, ніж подвір’я, і ніхто до неї не навідувався. Ігорко ходив то дрова рубати, то помагати при будові. Ото все, що Юрківна знала про цього чоловіка. Знала, що довкола їх хати з трьох боків пустка, оповита диким виноградом, з якого стирчать комини розвалених хат. Землі поміж хат зараз ніхто не хоче, будуються там, де просторо, в полі. А та земля, що в селі, якась хвора, і люди родяться на ній слабкі. Ігорку небагато треба було випити, аби опинитися у фосі. Але добре, що хоч один зголосився. Господар не піде, навіть за грубі гроші, на громаду робити. Проте зараз Юрківна відчувала якесь хвилювання, чи, може, приймала бажане за дійсне, але їй здавалось, що Ігорко зголосився, бо здогадувався, що вона хоче від нього чогось більшого, що вона в розпачі шукає собі спільника.

Жінка відкрила холодильник: грудка масла і пару яєць. А, нема чого кликати чужого хлопа до хати. Це і не по честі, і не по статусу. Заплатить йому зі своїх грошей, і так нема на що витрачати. Вона вийшла надвір, почувши скрип металевої хвіртки.

— Чого вчора не зголосився? — буркнула вона, дивлячись згори на дрібну постать Ігорка. — Боявся своїх кумплів?

Ігорко опустив голову і махнув рукою.

— Як там мама?

— Мама вночі мене збудила і сказала, щоб я йшов світ спасати.

— Що ти таке кажеж?! Ти…

Юрківна прикусила язика. А чом би й ні? Як ще це можна назвати? Не такі бралися спасати світ, і хоч ніхто їм не вірив, але потрафили це якось зробити.

— Я, — зітхнув Ігорко і подивився на неї очима, в яких був той самий біль самотності і неприкаяності, що і в неї. — Мама сказала, аби я зітнув Анельчину кукурудзу, бо їй світ заступила. Як зітну, вона сяде на стільчику й буде дивитись, як я спасаю світ.

«Господи, — подумала Юрківна, — та він тойво… Мамі його не дивно, 80 літ, склероз…»

— Ігорку, а ти знаєш, що Анельці, певно, не сподобається, як ти кукурудзу зітнеш?

— Мама її просила, я просив, аби не садила кукурудзу перед нашими вікнами, а вона сказала, що має то десь.

Юрківна замислилась, що у неї є на Анельку. Що самогонщиця, гонить труйку, що Михайло Прокоповичів вмер від її горівки, правда, ніхто нічого не доказував. Але такий був синій на катафалку, що від простої горілки такого не могло бути. Ага, податки два роки не платила.

— Ну, і що ти будеш робити? Коса то не зітне, хіба сокира. Якби хіба вікно прорубав, аби мама виділа церкву.

— І щоб виділа, як ти світ рятуєш? А як вона собі те уявляє, ти не питав?

— Нє, — завстидався Ігорко, аж почервонів. — Я не знаю, як світ спасати. Хіба що бур’яни покосити.

— Я тобі дам косу. Добру, найліпшу в світі.

Юрківна пішла до стодоли, де зберігалось усе, що потрібно на господарці, і що не потрібно в хаті, але жаль викинути. На жердці висіло три коси. Одна — покійного чоловіка, друга — сина, а третя — її тата. Юрківна користувалась чоловіковою косою, синова коса була майже не вживана. Ну, а татова…

— Ходи сюди ближче, Ігорку. Видиш ту тонку косу? То мій тато зробив з шаблі свого тата, а мого діда, січового стрільця. Ніхто такої не має. Чоловік нею хіба пшеницю косив, я не дозволяла, бо то пам'ятка. Нею і кукурудзу зітнеш. Візьми в руки.

Ігорко провів пальцем по лезу, бризнула кров.

— Востра, — сказав він, — дуже востра.

І запхав палець до рота. Поки Юрківна прибігла з перекисом водню і ватою, на Ігорковому пальці вже був приліплений подорожник. Коли він йшов, жінка попередила:

— Не кажи нікому, що я дала тобі косу.

— А як вкрадуть?

— Думаєш, я не знаю, хто у нас у селі краде?

Повертаючись на роботу, Юрківна чулася трохи дивно. Ні, вона не шкодувала, що дала родинну реліквію непоказному чужому хлопові, на якого порядні ґазди дивляться згори вниз. Просто Ігорко наче заразив її своїм божевіллям. Вона вірила в косу, зроблену з шаблі, й на задеревілі стебла трави, що росла вздовж дороги, готуючись вивергнути з себе насіння, дивилась, як на вояків. Їй було весело, наче новобранцю, що виривається з буденного життя на війну.