Галина Пагутяк - Гіркі землі

Ігоркова мама сиділа під хатою в подертій вигорілій синій хустці й лущила зелений біб.

— Ну, що, мамо, будемо спасати світ? — весело сказав чоловік, розмахуючи косою.

— Га? — спитала стара.

Ігорко зітхнув, зайшов до хати, і сховав косу в тій кімнаті, де спав, встромивши лезо між шафою і стіною. Потім врізав собі хліба, намастив смальцем, вирвав на городі зелену цибулю і сів на порозі, розглядаючи стіну кукурудзи перед собою. Він міг вже зараз спробувати косу, але хотів витримати паузу, призвичаїтись до коси, провести з нею ніч під одним дахом.

Ігорко спустився з горба, під яким була розбита дорога, що відділяла горб від городів. Навпрост у бур’янах і бузині потопала напіврозвалена Оринина хата. Різні там жили люди, після того як вмерла Орина, але ніхто не прижився. Сад і город злилися в одне суцільне зелене місиво, і десь там ховалася покинута стара студня, з якої набирали воду журавлем, була вона обкладена камінням, а не бетоном. Вода в ній була дуже добра, але ніхто її не брав, бо вигін заріс, і навіть попри городи ніхто не косив, протоптавши вузькі стежки, кожний до свого. У них теж був загін, але Ігорко здуру віддав його Митрові, аби той носив мамі молоко. Митро носив пару місяців, а тоді продав корову і заявив, що той загін належав його дідові за Польщі і він його відсудить. Хто би слухав Ігорка в суді? Якби мама підтримала його, але мама… Могла взяти мотику, дійти до хвіртки, і забути, за чим йшла. Того, що коло хати, їм вистачало.

Стара стояла на куті, і біля її ніг була мисочка з молоком.

— Чуєте чи ні? — говорила мама. — Напийтеся молока, та й вертайтеся знов до лісу. Мій син буде косити. А то трафите під косу. Аби до рана ні одної не було — передайте всім!

Ще хіба озвалися перші птахи, Ігорко взяв косу і вийшов надвір. Миска була порожня. Могли коти випити, а могли і змії. Досить того, що Ігорко потім не бачив ні одної змії, хоч косив усюди.

Найперше він прорубав вікно в кукурудзі. Коса увійшла як у масло у тверді стовбури. Вікно вийшло широке, на чотири метри, аби мама могла видіти церкву і людей, що йдуть по дорозі. Аби люди виділи, що мама жиє і добре їй ведеться. Далі Ігорко постинав кропиву за клубом і перейшов до автобусної зупинки. У траві було повно пляшок, серед них і ті, з яких пив він. Ігоркові стало встидно. Він пішов додому, знайшов мішок і поскидав туди пляшки. Що з ними робити далі, не знав. Лишив так.

Коли почувся звук першого автобуса, Ігорко перемістився зі своєю косою до сільради. Хотів найперше догодити Юрківні. З першого дня він вирішив, що буде невидимим косарем. Бо не хотів, аби хтось бачив косу, і щоб хтось розпитував, чому він це робить. Ігорко просто не знав, що відповісти. Не знав, скільки коштує та робота — рятувати світ.

Тим часом сусідка встала і кляла Ігорка на ціле село. Але його і так не було вдома, а його мама солодко спала в хаті і мала то десь.

— Десь Ігорко лишив заяву, що від твоєї кукурудзи в нього на городі все пропадає.

І Юрківна зашаруділа паперами на столі, а далі в шухляді.

— Нема, певно, секретарка дільничному віддала… Він і так мав зайти до тебе…

Анельку як вітром здуло. Вона вже викричалася зранку, і ще нічого не їла. Мусила підкріпитися, аби сваритися далі.

Юрківна помилувалась із вікна рівно скошеним газоном, задоволено посміхнулась. В обідню перерву набрала в магазині ковбаси, помідорів, печива, цукерок, чвертку горілки і пішла до Ігорка. Того не було вдома. Юрківна поклала в пакет 50 гривень і залишила в хаті, а тоді сіла коло Ігоркової мами, дивлячись на просвіт у кукурудзі, звідки щедро лилось сонце. Його тепло не жалило, а зігрівало.

Ігорко сидів під мостом, запхавши розігріті ноги у воду. Коса теж спочивала у воді. Їй треба було охолонути і очиститись. А всередині Ігорка все бриніло й вирували розмаїті почуття. Він захоплювався своєю відвагою, бо ж викосив кукурудзу, що заступала вид його матері. Потім мовив до коси:

— Ну, добре, дай мені знак, чи далі мені спасати світ, чи вже доста?

Хоч йому хотілось ще. Рішення проте було за косою.

Хвиля обернула руків’я, підважила лезо, і дзюбок торкнувся великого пальця на Ігорковій нозі. Чоловік відчув ледь стримуване бажання косити чи то рубати ворогів.

— Най буде по-твоєму. Але зрана я буду косити коло дороги, а вдень — під горбом і на річці. А що буде, як я тебе зламаю? Юрківна мене вб’є.

Юрківна довго не могла заснути. Переживала, що Ігорко вип’є горілку і не захоче більше косити. Або хтось його відрадить. Якби їх стало хіба троє в селі: вона, Ігорко і мама Ігорка, то вони б очистили усе село від бур’яну. Не озиралися б ні на кого. Ніхто з голів не дбав про село, і ніхто від них цього не вимагав. Поставити печатку, податки зібрати, зробити раз на рік сходи села, наобіцяти й не виконати. Але не обіймати село, захищаючи його від зла ззовні і зсередини, бо зла того — легіон. І ім’я йому — нехлюйство, лінивство, злодійство і пияцтво.