Галина Пагутяк - Гіркі землі

Ходила на похорони, щоб і до них з чоловіком люди прийшли. Але, хоч і не хотілось у цьому признатися, з нею трапилось те, що часом трапляється зі старшими людьми: чим ближче до смерті, тим далі від Бога. Може, тому, що озирнувшись на своє життя, вони не бачили у ньому Божого промислу: ні кари, ні винагороди. Люди звикли, що Бог мусить щось дати, хіба ні? От і чекають того дарунку: за піст, за молитву, за пожертву, за дотримання Божих заповідей. А Він не дає. Отак і приходить розчарування: виявляється, між Богом і людиною немає жодної комунікації.

Але у цьому, звісно, ніхто не зізнається, що Бог — це не батько, не Отець, а непізнана сутність, річ в собі, чиї помисли невідомі.

Ось до таких людей належала і пані Розалія. Вона чула грім і уявляла, що це той грім і блискавка, які спалять Борислав і увесь світ. Кожного разу, коли вона виходила з яру до крамниці, їй здавалось, що вона побачить мертве місто, світ, який скінчився, Апокаліпсис. І тоді вона повернеться додому, щоб лягти поруч з чоловіком, і вони обоє помруть, а їхні душі полинуть над мертвою землею, щоб усе роздивитись.

Але першою побачила це не Розалія, а Ліля.

Ліля піднялась нагору, лягла на ліжко, тулячи до металевих холодних билець обпечені й поколоті ноги. Погляд її поблукав по кімнаті й звернувся до картини, що висіла на стіні. Вона встала, зняла картину і поставила перед собою, щоб краще роздивитись. До неї гостро діткнулося розуміння того, що світ не єдиний. Є вона, її світ, її тривоги і смуток, нікому не цікаві. І є світ на картині, де на Висипах сидить найясніший цісар Франц-Йосиф, замінивши собою не лише сонце, але й Бога. Той світ непорушний, він застиг, йому нічого не загрожує.

Внизу — світ пані Розалії і пана Михайла, які погодилися дати Ділі притулок, бо уже старі і їм все одно, яка вона і з якими намірами сюди прийшла. Вони не довіряють їй, бо нічого не знають про неї. Але Лілі все одно. Тут вона може побути сама.

Ліля роздивляється дрібні постаті людей біля підніжжя гори. Вона сама ніби стає за їхніми спинами, коло селянки у шаляновій хустці, що тримає за руку хлопчика. «Дивись, — шепоче вона, — то наш найясніший цісар!» Звісно, шляхетному погляду цісаря приємніше спочивати на святково вбраних людях. Ліля не знала, наскільки художня правда відрізняється від реального життя, тому вірила, що ця жінка з хлопчиком існували насправді. Чим ближче до цісаря, тим легше впізнати осіб, що прийшли на зустріч. По мундирах, наприклад. Бо супроводжували цісаря найбільші пани з Відня і Львова. Але ті, що стояли внизу, — ріпники, ченці, міщани — з ними художник не панькався. Міг і вигадати. Хоча, то не конче мала бути постановка. Може, ця жінка з хлопчиком була вдовою і прийшла, щоб попросити цісаря пенсію за загиблого чоловіка, бо стояла сама. А може, хтось її скривдив, забравши кусень землі під копанку. І за пазухою в неї клопотання. А цісар, напевно, популіст. Якщо жінці вдасться прорватись до нього, він погладить хлопчика по голівці, а папір віддасть урядникам, щоб розібрались. Матиме ще бідна кобіта клопіт, ще накинуться на неї бориславські шакали за сміливість.

Тьху на тебе! Якісь дурниці лізуть до голови. Звідки їй знати, як там було за небіжки Австрії? Може, порядок був. Але чого тоді українці цілими селами до Америки виїжджали? І тепер їдуть, правда, ближче, бо Америка стільки охочих не потребує.

Ліля обернула картину, побачила засохлі пасма павутиння. Зняла їх механічно рукою і повісила картину, трохи криво. І раптом тишу прорвав пташиний крик, тисячі крил збивали повітря, як масло. Аж дім здригався. Ліля підбігла до вікна і побачила зграю ворон, що кружляли над садом, а потім приєднались до велетенської пташиної зграї, яка затулила призахідне сонце, наче грозова хмара. Крик стояв страшенний, здавалось, Лілина голова зараз лусне. І раптом сонце знову засліпило очі. Щезла хмара, стихав поволі крик.

Мить тиші.

Потім гул, рівний, глухий, що не наростав і не зменшувався. Ліля заціпеніла від впертої думки, що стукала у скроні. Якби не вона, нічого б не сталось. Це вона пробудила цю землю. Земля говорить, її тепер чути. І це вже не зупиниш.

То було страшно, але страх долався усвідомленням власної сили. І від усвідомлення сила зростала.

Вона бриніла в її зранених руках, і її треба було кудись спрямувати. На щось варте. Водночас Ліля боялась, що може і не знайти цілі, куди потрібно скерувати цю величезну силу. Ноги в неї затремтіли, вона їх не відчувала, і боялась зрушити з місця. Ліля не знала, чого вона хоче. Вона просто не могла жити ні тут, ні деінде. Вона була якась така… зневірена, чи що. Надто чутлива, обдерта зі шкіри, даної їй для захисту від світу, яку дають кожному, хто приходить у цей світ, але часом вона рветься на клапті. Від гулу тихо подзенькують шибки. Ліля притуляє щоку до стіни. Старе струхлявіле дерево подрібнює монотонний гул на окремі звуки. Минуло трохи часу, і дівчина зрозуміла, що це не просто звуки, а слова. І мелодія. Вона кинулась до дверей, відчинила їх і почула спів. Знизу, де були старі. Це здивувало її більше, ніж пташина хмара і вібрації шибок. Ніж сонце, що зависло над обрієм і не рухалось. Ліля зійшла вниз на три сходинки. Розалія і Михайло сиділи за столом одне навпроти одного, вбрані у святкову одежу. Пані Розалія у вишитій сорочці, затісній на неї. Пан Михайло у чорному костюмі. Перед ними лежав капелюх з зеленою стрічкою і встромленою пір’їною. Тихим деренчливим голосом старий співав: