Галина Пагутяк - Гіркі землі

Ось вона сидить, молода, здорова, сильна і… дурна, бо ті кривди, що їй завдали, ніщо у порівнянні з кривдами, які заподіяли цьому краю: розграбували, збезчестили і пустили людей з торбами по світу. Ще булькають у трубах залишки крові, але й ті везуть подалі. Останні кілька років старий господар прожив у Платоновій печері, то правда, але часом і печера — цілий світ: ціни на харчі, газ, ліки, загадкове зникнення сусідів і швидке руйнування всього, що створене було людьми. Він ніколи не казав про це жінці: у тому занепаді була якась справедливість. Земля хотіла повернути вкрадене, і до долі людей їй було байдуже. Вона була до них і буде після них. Люди їй поклонялись, проклинали, гидували ступати по ній, вкриваючи бетонними плитами, — усе лишень для того, щоб прожити свій куций вік. Вони відчували свою провину перед нею, і, як це буває завжди, ненавиділи, як кат ненавидить свою жертву. Усе, що робить нас залежними, викликає потаємну ненависть або сліпу любов. Не люди забирають землю, а земля їх бере і кладе обличчям до неба. Від того настає розчарування і відторгнення, байдужість і осквернення.

Ліля думає, що робити з цією горою трави. Залишити так і спостерігати, як вона гнитиме під зеленим шатром саду, чи винести за хвіртку. Вона їсть їжу старих: зупу з картоплі й локшини, забілену молоком. Від неї все наче омивається всередині.

— Там у шопі є кошик, — каже пані Розалія. — Можемо завтра винести траву обидві.

Вона намагається перетягнути Лілю на свій бік, забавити дрібницями, щоб тільки не бачити лиховісного блиску в очах свого немічного чоловіка, який уявив собі, що може разом з дівчиною перевернути Борислав догори ногами. Пані Розалія знає, що у дівчини є тато й мама, і при потребі вона могла би їм сказати, щоб забрали доньку. Але це так ницо й підло, ніколи вона цього не зробить. Краще, хай Ліля сама повернеться додому з власної волі. Нехай вона швидше знаходить те, що шукає, та йде собі. Нехай переконається, що Розалія така сама, як її матір, навіть гірша.

Пані Розалія розуміє, що задурює себе такими думками. Вона бачила, що накоїла буря в місті. А сьогодні помітила світлу смугу чогось такого, наче туман, що тягнулась з центру на гору, і вона тоді подумала, що Ліля повернулась. Дух вселився у неї тоді, коли вона лежала в траві, і водив її по Бориславу, а тепер привів сюди. Інші люди того не бачили, але Розалія мала в собі таку здатність. Її бабця вмерла акурат тієї ночі перед від’їздом з лемківського села Долина, хоча ніхто не знав, що вранці прийдуть вояки і скажуть збиратися. Вони поїдуть у потязі вже без баби.

Баба лягла спати жива й здорова, рука її ще не вистигла, коли мала Рузя прокинулась. Вона пам'ятає туман, з якого стриміла одна лише груша-дичка, обросла густо терном, і запах примороженого листя. Баба далася скоро забути, її поховали похапцем, ще й тіло не встигло як слід задубіти. Тут таки коло груші, коли розвіявся туман.

І от тепер бабця повернулася і допомогла онуці розв’язати загадку: що є в цій дівчині такого особливого, попри її юну глупоту. Бабця часом кидала роботу ні з того, ні з сього, і йшла в гори на день чи два, і бралася знову за ту саму незакінчену роботу: лущити квасолю чи теребити кукурудзу. А вже коли скінчила, то аж тоді їла, наче чулася винною, що занедбала господарку. Мама лише згодом здогадалася, що свекруха шукає діда, який багато літ тому пішов до лісу вирубати деревину на жердку і зник. Ціле село шукало його, але марно. Ніхто не вірив, що він міг лишити жінку й дворічного сина. Мусило щось трапитися.

Баба навіть не подивилася йому вслід, якраз вішала на плоті випрані лахи. Пощо дивитися: хлоп пішов вирубати жердку, аби підперти копицю з сіном, і зараз мав вернутися. А сусіди запам’ятали, як йшов собі посвистуючи з сокирою на плечі. Так і сказали поліції.

Слухаючи цю родинну історію, Рузя відчувала, що бабця знала більше, і коли слова правди вже готові були зірватися з її уст, вона йшла до лісу.

Ні мама, ні Рузя не робили щось такого. Вони пильнували своїх чоловіків до смертної години, і коли вже священик запечатає гріб, отоді вже можна було відпустити. Зникав страх, що чоловік піде до лісу серед ясного дня і не вернеться.

У Бориславі теж так було. Жінки не спускали зі своїх чоловіків ока. Принаймні, донедавна. Якщо вже така молода дівчина, як Ліля, відчувала, що наближаються останні часи, то що вже казати про стару Розалію, яка надивилася усього за свій вік. І тепер інстинктивно шукала знаки, які подавав Господь. Чи небо. Пані Розалія не була побожною. Працювала на державній роботі, не можна було ходити тодо церкви відкрито. А коли стало можна, то вона побачила, що хто більше дає грошей на церкву, той побожніший. Час від часу вона ходила в неділю до найближчої церкви, тут-таки, на Потоці….