Галина Пагутяк - Гіркі землі

— Ну то ночуй, чом би й ні.

Старий сказав це якось невпевнено, і Ліля не повірила у його щирість. Певно, останнє слово має бути за пані Розалією.

— Я обійшла все місто. Усі заводи в руїнах, позаростали бур’яном. І тут в яру так само. В Італії такого нема. Чому у нас так?

Михайло кашлянув.

— Може, земля хоче відпочити.

— А в Європі хіба земля не хоче відпочити? Я думаю, що люди мають забагато грошей і їм все одно. Китайські товари дешевші за наші, тому й позакривали заводи. Шкода, що про людей тоді ніхто не думав.

— Люди самі про себе повинні думати. Правда, я вже кілька літ не виходив у місто, і телевізора не маю. Часом жінка газети приносить. Вона більше знає. Я думаю не так, як ти, чи як моя Рузя. Я думаю, як думає земля…

— Земля не може думати! — заявила Ліля, дивлячись на сад, де догнивали незібрані яблука. Тонесенькі промінці сонця не торкались землі, не зігрівали її, не сушили, і це її раптом засмутило. Така бздура. Вона перевела подих і заговорила:

— Я коли перший раз сюди прийшла, то лежала он там на горбку в траві і думала про Бога. А може, Він теж думав про мене. Хотілось заритися у землю, сховатися, щоб Він не думав про мене, бо я така нікчемна, погана. А з іншого боку, в мені наростала злість і з нею сила. Мені здалось, що я можу зробити все, розумієте? Перевернути гори навіть. І тоді звідкись взялась величезна хмара і почалася гроза. Поки я ховалась у вас, у місті буря повиривала дерева, позривала дахи, поперекидала машини. Я весь час думаю, що то я наслала ту бурю. Без мене її б не було. Чи може таке бути? Скажіть!

— Я не чув про таке. Але гнів має велику силу. Колись тут, на Городищі, трапилась страшна річ — правдива кровна помста. Мені люди про це розповідали, десь у 30-х роках то було. Дівчина завагітніла, хлопець хотів з нею женитись, але його мати не дозволила. То була велика ганьба, і тітка дівчини якось перестріла меншу сестру хлопця, ще школярку, і штовхнула її у ставок. І хоч там було неглибоко, бідна невинна дитина втопилась. Коли гнів великий, то він сліпий, і може дістати не кривдника, а будь-кого.

— Якби той хлопець не послухав мами, трагедії б не сталось.

— Певно, що ні. Може б, ще втряслося усе. Але гнів не вміє чекати. Тому він є смертним гріхом, каже священик.

Ліля не знала що сказати. Слово «гріх» так не пасувало до цієї розмови. Як пластикові квіти не пасують до живих. Вона відвернулась і задивилась у дальній куток саду, що потопав у бур’яні. Там колись був квітник чи грядка з городиною. Не кажучи ні слова, дівчина пішла туди і почала виривати голими руками кропиву, лободу і ще бозна-що, доки не натрапила на кущик флоксів. Їхні стебла були такі кволі й бліді, що, певно, вже не зацвітуть цієї осені. А може, якраз. Лілю так потішило, що вона знайшла у тому трав’яному безумі щось цінне, що вона розчистила усе довкола кущика і повиривала з корінням увесь бур’ян. Далі вона натрапила на іриси, що вже відцвіли, але виглядали такими нещасними з кропиви і лопухів, аж серце краялося. Сухого бадилля не було, значить, хтось косив тут торік.

«Я не дам тобі відпочити!» — зверталась Ліля до землі, продовжуючи виривати з корінням бур’ян. Під ногами хрускали порожні слимакові хатки і сухе гілля, що позривав вітер. Ліля навіть не зауважила, що повернулась пані Розалія і здивовано спостерігає за нею, а потім йде у дім, щоб віднести покупки, і поринає у свій буденний світ. Старий залишається, щоб спостерігати за битвою. Він не може втрутитись, бо його голос надто кволий, щоб перекричати лемент осоту, кропиви і яглиці, що їх виривають разом з корінням. Він згадує свого названого сина, який не міг тут прижитись, і його тіло розчинилось у мерзлій землі Сибіру, де він шукав романтики і грошей, а знайшов ніж собі у спину. Вони з Розалією забули вже про нього, він прийшов чужий і пішов чужий, обікравши їх на додачу, а тепер незнайома дівчина хоче спати у його кімнаті, і хотілося б знати, що у неї в голові.

А що може бути у неї в голові? Вона витягує з вогкої землі те, що ніхто не садив, і сама вона в житті нічого не посадила, бо мама з татом не допускали її до такої поважної роботи. І думає при цьому про дівчину, яку втопили, і яка життям заплатила за мир (чи як його можна назвати). Чомусь Ліля саме так сприймає оту смерть, вона не дивується, що жінка втопила дитину, бо щось таке мало колись трапитись у Бориславі. Коли тут жінки стають матерями, вони перетворюються на фурій. Вони отримують абсолютну владу над своїми дітьми, і ладні навіть убити чужу дитину, щоб зробити добре власній. На вулиці вони сірі, непримітні, ходять на базар з великими торбами, а до церкви з сумочками з позолоченими кільцями і замком. Вдома гарують з ранку до ночі, догоджаючи родині, і пишаються, коли їх називають берегинями. Кажуть, що живуть ради дітей, а коли нема дітей, тоді — як та жінка зі Стебника. Рабині? Ні, раб, який стає рабом з власної волі, не раб. Раби — їхні діти і чоловіки. «Лільцю, хочеш поїхати до Італії з цьоткою Зонею?» Ну, хто би не хотів у 18 років! Там море, там пісні, там папа Римський… Олькові треба освіту, бо, боронь, Боже, в армію заберуть. Олько — мамин синок, а Ліля — татова. Така несамовита материнська любов не ділиться на двох.