Галина Пагутяк - Гіркі землі

Ліля знову заснула, щоб прокинутись уже остаточно: вдома, у Бориславі. Хоча то уже не був її дім. Тут раптом виявилось мало місця для чотирьох осіб. Ліля повинна була сама собі знайти дім. Купити чи піти до чоловіка, який пошле її так само до Італії.

Ті двоє молоденьких туристів, напевно, не знають, що можна жити і не жити, мати і не мати, хитатися, наче маятник, від Італії до України, від України до Італії. Це небезпечно, ризиковно, але можна звикнути і до небезпеки, втім, це не зупинить маятника долі. Ліля лежала і спостерігала, як сонце нагріває штори, як лине до неї тепло. Треба було придумати, що робити сьогодні, куди йти. Щось у ній змінилось за останні дні. Вона не могла вже лежати у траві, як раніше, але ще не розуміла, за що вчепиться, якщо випустить з рук пасма трави, які не дають їй зісковзнути в Італію, що перетворилася для неї на другий Борислав і стежить хитро примруженими очима за кожним її кроком.

Я рада, що ти здохнеш, суко. У тебе не було причин ставати такою, якою ти є, і не піду дивитися на твої муки, бо знаю, що ти не будеш просити в мене прощення. І всі, хто тебе жаліє, хто не вірить мені, теж такі самі.

Ліля заривається обличчям у подушку, серце калатає як дзвін, нігті впиваються у долоні. Їй треба було залишитись у тому будинку в яру, розповісти все одразу. Як цьотка прийшла до них у неділю, випила коньяку з мамою на кухні, і щось розповіла сестрі, що не мала права розповідати. Недарма Ліля, яка у цей час була за стіною, відчувала, як холодна гадюка обвиває їй серце. І як мама зайшла потім і сказала:

— Цьоця розповіла мені все.

— Що?

— Сама знаєш що.

— Ні, не знаю.

Мамин голос тремтів, вона намагалась вдавати з себе справедливого суддю. Ліля чекала, коли вона заплаче, обійме її, і тоді вони заплачуть обидві. І мама скаже: «Більше не поїдеш до Італії». І у Лілі знову буде дім, родина. Але мама просто стояла, а тоді Ліля не витримала і сказала:

— Кому ти віриш більше: мені чи тій грьобаній суці, яка хотіла з мене зробити проститутку?

— Не бреши! Ти знаєш, як вона нам помогла. Ти маєш їй ноги мити, і воду пити!

Ліля відчувала, що то не мамині слова, то слова з угоди, яку вони уклали удвох з цьоткою, щоб та не рознесла брехню по Бориславу і не зганьбила решту дорогої родини. Щоб Олька не називали братом хвойди.

Отоді Ліля відчула справжню ненависть і вискочила з хати в чому була, в неділю, коли всі такі вичепурені йдуть до церкви і на гостину. Так опинилась на тому горбі, однак сили їй не вистачило посунути грозу аж на Волянку, до сьомої школи. Але на перший раз незле. Тепер Ліля вірила, що то була не проста гроза, хоч з неба не лилася кров і не падало каміння.

Автобус повіз маму до Львова, на Броньову, в онкологічну лікарню. Тато проспиться і буде нині довше колупати цеглу на алмазному заводі. Олько спатиме до обіду. Невже Ліля може все так залишити і поїхати до Італії, де їй тепер легше знайти роботу, бо вона добре знає італійську, настільки добре, аби подавати піцу в піцерії й міняти памперси старим і малим, і розуміти італійську лайку. Але воно їй усе остогидло. Брат отримав диплома. Її гроші йшли на його заліки та курсові, тобто на вітер, бо Олько нічому не навчився і не дасть собі ради. По дорозі з Італії Ліля стрілась з однією старшою кобітою, бездітною і незаміжньою, що вже від десяти літ допомагала братовим дітям ій онукам, і хвалилась, як вони її шанують. Вона мала маленьку квартирку у Стебнику й міркувала, на кого її записати. З того Ліля зрозуміла, що не так уже її шанують: хтось більше, хтось менше. Їй кортіло запитати: а ви, ви самі, що ви зробили для себе? Жінка була худа, схожа на стару шкапу. Вона працювала старшою покоївкою і хвалилася, що господар не може без неї обійтися. А потім заснула після кордону і більше нічого не розповідала. А там і скінчилась дорога до Борислава, а до Стебника ще трохи було їхати. Ага, а на руці в тієї жінки був шрам, наче від праски. Вона й не здогадувалась, як глибоко приникла Лілі в душу, хоч та й знала повно подібних історій, вони вже вухами лізли ті історії дурних жертв, сімейних драм, розказаних тихими голосами і з вогником якоїсь жорстокості у очах.

Старий чекав на неї, а я — ні. Напевно, вона вже у своїй Італії. Ці пташки звикли до вирію, хоча твердо пам’ятають, де їхній дім. Чому старий чекав, що вона прийде, не знаю. Можливо, хвороба і довге лежання в ліжку зробили його чутливішим до людей, спраглим до їхнього товариства. До нас хіба що лікарка приходила, Наталя Іванівна. Ми пережили всіх: хтось вмер, хтось виїхав. Мені навіть приснилось колись, як з гори сиплеться каміння. Бульдозери засипають яр. Забули, що тут залишилося дві живі душі. А то був град, що лупив по даху й торохкотів по ґанку.