Галина Пагутяк - Гіркі землі

Лілька прополола тунель до гнилого плоту, за яким буяли вищі й здоровіші трави, бо там була воля і більше сонця. Косар, який колись косив там траву, вже, либонь, помер, і на могилі його теж виросла трава. А для неї у саду вистачить роботи.

Було б добре, якби повернувся світ, який Ліля вже не застала. Щоб король сидів на троні і вбрані у святкову одежу люди його вітали, бо ж він прибув, аби укріпити дух бориславського люду і взяти його під ласкаву опіку. Матері тепер будуть менше любити своїх дітей, бо ж треба любити короля чи імператора. Сила їхнього почуття більше не буде такою руйнівною. Настане Рівновага.

Ліля поставила на місце похилену набік штахету й помітила під самим парканом кущ осінніх квітів, які зазвичай ростуть на цвинтарях і попри огорожу, — такі сині або фіолетові з жовтою серединкою, стійкі проти морозу, але безпорадні супроти бур’янів. О, вони тепер точно зацвітуть! Правда, вона цього не побачить. Ліля також звільнила з полону кілька пагонів малини, що вже доспівала. Траву вона скидала на купу і кожного разу, коли відносила оберемок, піднімала голову, щоб побачити вікно мансарди. Якось за шибкою промайнуло бліде обличчя пані Розалії, бо хто ж іще міг виглядати звідти. До Лілі, що вже трохи втомилась, повернулось завзяття і гідна мотивація для продовження свого заняття. Вона не руйнувала — вона очищала землю від паразитів, що забирали соки у корисних рослин. У ній прокинулись гени тата і гени мами, дідів, бабів і прадідів. Її робота, щоправда, не виглядала на ту розважливу і методичну працю, яку виконували упродовж тисячоліть ті, хто користає із землі, щоб потім земля користала з їхнього спрацьованого тіла. Ліля відчувала страх і в той же час радість, що її сила не пішла у хмари, не стала вітром, бурею, не розірвала землю на шматки, не стала вогнем, що спопелив би Борислав.

Вона знала, що так просто не поїде з Борислава. Цього разу вона залишить у ньому слід. Не гроші, як лишала завжди, а борозну, яку буде видно з космосу. Очевидно, що вся ця сила збиралась у ній поступово, з дитинства, що припало на початок руйнування Борислава. Руйнування тривало десятиліттями, але ніхто так і не став розчищати місце, щоб побудувати щось нове, краще. І це все було так гірко, безнадійно і сумно, бо машини розпались на деталі, гвинтики, й іржавіли непотрібними у траві, бо нині кожен сам по собі був нічим без великого інженера-конструктора нового світу. Мали надію, що він прийде — Месія. Але навіть Лже-Месії не з’явились, всім було по барабану.

Ліля намагалась собі уявити, що було б, якби вона залишилась у Бориславі. Пішла б торгувати на базар, вийшла б заміж і зараз, можливо, б ходила б з дитячим візочком по цьому мертвому місті, потрохи перетворюючись на рабовласницю власної дитини, на яку кричатиме, як кричали на неї, і якій не може дати власного розуму і гідності, бо сама їх не має.

Чи пішла би вчитися на бухгалтера чи перукаря, чи кухаря, хоч де би знайшла роботу? Ні, базар і все. Через таких неприкаяних, що не мають розуму і гідності, базар розповзається по місту, як ракова пухлина у хворому тілі. А що? Ліля не була проти базару. (Ой, Лілько, я не знала, що ти торгуєш на базарі?! І заочно не вчишся? Давай, я щось у тебе куплю. Показуй свій товар!) Не те, щоб Ліля вважала себе нижчою за своїх однокласниць. Вона просто не вміла догоджати і підмазувати в школі, а у 8-му класі махнула на все рукою, бо зрозуміла, що батьки зможуть вивчити хіба когось одного, і поступилася братові, бо того могли забрати до армії після школи. Та й на кого вона мала вчитися? На економіста чи на вчительку? Воно її не цікавило. До Борислава пасувала груба чесна робота — біля верстата, у дві зміни. На алмазному, фарфоровому чи нетканці. Щоб тіло і дух затвердли і стали нечутливими. Щоб вона там знайшла собі чоловіка, і вони разом би йшли на роботу і з роботи, і мали про що поговорити. А в неділю йшли би на Городище і лежали в траві, набираючись сили, чи збирали б гриби і чорниці… Але всі ці заводи і фабрики були знищені.

Ліля вирвала останній жмут трави, подивилась на кволі стебла флоксів, на вузьке листя лілій та ірисів, посміхнулась до них, і пішла в дім. Долоні її просякли кров’ю тих рослин, що вона вбила, під нігтями було чорно. Помста не забарилась: кропива і будяки позаганяли свої жала в руки і ноги, і вони тепер пекли і свербіли.

Ліля сиділа, зануривши руки по лікті в миску з холодною водою, і дивилась, як пані Розалія варить обід. Вся постава дівчини промовляла: «Я так хотіла!» А постава пані Розалії відповідала: «Що хотіла, то маєш!» А старий чоловік читав коло вікна газету, і його хилило на сон. Був він схожий на рослину, довкола якої випололи бур’ян, але снаги до росту в неї вже немає: всі мізерні соки, що припали на її долю, пішли на животіння.