Галина Пагутяк - Гіркі землі

Ліля глянула під ноги — вона була за крок від розколини, глибокої і темної.

— Пішли через городи, там можна пройти! Борзо!

Ліля побігла за дівчиною, поміж рядів картоплі й потиченої квасолі, через будяки та кропиву на пустирі, під ногами дзенькали порожні пляшки і консервні бляшанки. Ліпше не озиратися — все це позаду вибухне, як тільки замкне електрика. Вони бігли знову через чужі городи, відчиняючи хвіртки, доки не дісталися алмазного заводу, який вже ніщо не могло зруйнувати. Дівчинка в білій сукенці стала коло залізного телеграфного стовпа.

— Ходи сюди! Тут безпечно.

Задихана Ліля вхопилася за серце.

— Що то було? Що то була за яма? Почався землетрус?

— Земля створилася, — спокійно відповіла дівчинка. — Душі випустила.

— Чиї душі?

— Душі тих, хто задусився у копанках, чи їх привалило землею. За ними ніхто не заплакав, бо вони прийшли до Борислава, щоб віддати себе йому. Їх згубила надія, що тут буде краще, ніж вдома. Земля їх поглинула, ропа отруїла…

— Чому аж тепер земля, як ти кажеш, отворилась?

— Прийшов час, — спокійно відказала дівчинка. — Хочеш на них подивитись? Вони вже тут. Тільки треба нам вмитись кип’ячкою,[Народна назва нафтової ропи.] аби вони нас не боялись. Там є потік.

Вони пішли трохи далі, де починався ліс. Вода в потоці вкрилась чорною масною плівкою. Дівчина не вагаючись зачерпнула тієї пекельної рідини і намастила нею лице, а тоді витерла руки об сукенку.

— Тобі не шкода сукенки? — спитала Ліля.

— Так треба. Не бійся, потім усе знов буде чисто.

Ліля теж намастила лице нафтою.

— Ми, певно, страшні як чорти, — пробурмотіла вона. Їй це маскування видалось зайвим.

Вона подивилась на залізний стовп. Той ніби підпирав небо над Бориславом і справді видавався найбезпечнішим місцем. За сто років стовп так вріс у землю, що жодна сила його не зрушить. Залізти б у оту залізну будку, доки все не скінчиться і не набуде якоїсь форми.

— Чому одні будинки валяться, а інші ні? — задала вона стовпу, цьому ідолові індустріального Борислава, риторичне запитання.

Натомість відповіла мала:

— Дім злих буде зруйновано, дім праведних уціліє.

— То з Біблії?

— Hi, — похитала головою дівчинка. — Се пророцтво, що існує поміж духів.

— Духи прийшли помститись? — здригнулась Ліля.

— Справедливість — не помста. Ходімо вже!

Вони рушили вуличкою, що перейшла тут таки у стежку. З кількох будинків розсипався тільки один, а решта всі виявились праведними. На похилому лузі стояв ще один залізний стовп, але менший і без будки. Довкола нього все було вкрите людськими тілами. Ліля зойкнула.

— Не бійся, — заспокоїла її дівчинка. — Се духи ріпників і либаків.

Вони підійшли ближче. Худі постаті, змарнілі обличчя, драна одежа, вимащена нафтою. Самі чоловіки. Жінки тримались окремо, невеликою купкою.

— Я не піду туди, — позадкувала Ліля. — Боюся!

— Вони звикли на сім місці спати влітку. За се не треба платити.

— А як дощ?

— Понакриваються веретами та й сидять, а що мають робити? Се мені тато розповідав. Так було за Австрії, а тепер Польща.

— Яка Польща? Ти що, з дуба впала? Зараз Україна.

— A-а. Перепрошую. Я за Польщі виросла. Нам треба тут трохи побути. Як на стації чекають, поки потяг надійде, розумієш? Ті люди нічого лихого нам не зроблять. Вони самі розгублені.

— Ясно.

Зрештою, тут ще спокійно. Внизу на Коваліва завалився ще один будинок, і в небо піднявся височезний стовп куряви. Якийсь чоловік підняв голову, подивився у той бік і знову ліг, припав вухом до голої землі зі столоченою травою. Ці люди були такі бідні, що на них аж страшно було дивитись. Дівчата сіли за кущиком ялівцю, окремо від усіх.

— Тобі, певно, дивно, що я не переживаю за свій дім. Він отам, коло 7-ї школи, тобто на Волянці, — раптом згадала Ліля давню назву. — Чи не здається тобі, що я мала би піти туди найперше?

— Було б несправедливо, якби твій дім встояв! Нема чого тобі туди йти!

— Але то я у всьому винна! Я могла відмовитись і не поїхати до Італії. І ще одне. Тато з братом, певно, перетворилися на чорних птахів, а мама не в Бориславі. Що буде, як вона повернеться, а тут таке робиться?

— Тихо! — перебила її дівчина. — Вони говорять!

Люди, що начебто спали, а насправді слухали, що говорить земля, з якої вони вийшли, посідали, або просто поспирались на лікті.

— Чому нас не кличуть до роботи, браття? Вже наша шихта[Зміна.] гейби почалася.

— Ще не все готове, Мироне. Буде нам робота, аякже! Так просто з того світу не вертають.