Брюс Кемерон - Подорож собаки

– Я піду десь на півтори години, – сказала Ганна Ґлорії.

Жінка потяглася рукою туди, де зберігала іграшки під назвою «ключі», і почувся металічний дзенькіт, який у мене був пов’язаний з їздою в машині. Я пильно стежив, розриваючись між бажаннями покататися й лишитися біля коржиків.

– Ти залишишся тут, Дружку, – сказала Ганна. – О, до речі, Ґлоріє, тримай двері до льоху зачиненими. Клеріті полюбляє лазити вниз усіма сходами, що знайде, а я мусила покласти там, унизу, щурячу отруту.

– Щури? Тут є щури? – різко спитала Ґлорія.

Клеріті вже повністю прокинулася й борсалася в материних руках.

– Так. Це ферма. Часом у нас трапляються щури. Усе гаразд, Ґлоріє. Просто тримай двері зачиненими.

Я відчув легкий гнів у Ганниному голосі й тривожно спостерігав за нею, чекаючи підказок про те, що відбувається. Однак, як зазвичай у таких випадках, зауважені мною сильні емоції так і не дістали пояснення. Такі вже люди: почуття в них складні – просто заважкі для розуміння собаки.

Коли вона пішла, я почимчикував за Ганною до її машини.

– Ні, ти залишишся тут, Дружку, – сказала вона.

Її намір був очевидним, особливо коли вона сіла в машину й зачинила переді мною дверцята, дзенькнувши ключами. Я помахав хвостом, сподіваючись, що вона передумає, та коли авто рушило по доріжці, зрозумів, що катання сьогодні не буде.

Я прослизнув назад у дім крізь собачі двері. Клеріті сиділа на своєму спеціальному стільці – з тацею попереду. Над нею схилилася Ґлорія, намагаючись запхати їжу малій до рота, а дівчинка переважно випльовувала її. Я якось спробував їжу Клеріті й потому анітрохи її не засуджував. Часто Клеріті дозволяли власноруч класти маленькі шматочки їжі собі до рота, та коли доходило до справді огидних харчів, її мати з Ганною досі мусили годувати її з ложечки.

– Длузку! – забелькотіла Клеріті, радісно плескаючи долоньками по таці.

Трохи їжі виплеснулося в обличчя Ґлорії, і вона різко, з хрипом розпрямилася. Обтерла рушником обличчя й гнівно зиркнула на мене. Я опустив очі.

– Повірити не можу, що вона просто дозволяє тобі вештатися, як у себе вдома, – процідила вона.

Я ніколи не мав сподівань, що Ґлорія дасть мені коржика.

– Отже, доки я тут головна, цього не буде, – сказала вона.

Кілька секунд мовчки роздивлялася мене, а тоді фиркнула.

– Гаразд. Ходи сюди! – наказала жінка.

Я слухняно послідував за нею до дверей льоху. Вона відчинила їх.

– Заходь. Ну ж бо!

Я зрозумів, чого вона хоче, і увійшов крізь двері. На маленькій, укритій килимом ділянці мені вистачило простору обернутися й глянути на неї.

– Сиди тут, – сказала вона, зачиняючи двері.

Раптом сильно стемніло. Сходи, що вели вниз, були дерев’яні й рипіли, коли я спускався. Я нечасто бував у льосі й відчув запахи нових і цікавих речей унизу, які кортіло дослідити. Дослідити і, можливо, з’їсти.

Хоча світло в льосі було дуже тьмяне, стіни й кутки рясніли густими вогкими запахами. На дерев’яних полицях стояли запліснявілі пляшки, а картонна коробка, розм’якла по боках, була повна одягу, що зберігав дивовижну суміш запахів багатьох дітей, які мешкали на Фермі за всі ці роки. Я глибоко вдихнув, пригадавши, як бігав крізь літню траву й пірнав у товщу зимового снігу.

Однак, попри чарівні запахи, тут не було нічого, що хотілося б з’їсти.

За деякий час я почув легко розпізнаваний звук – під’їхала машина Ганни. Клацнувши, горішні двері відчинилися.

– Дружку! До мене негайно! – гримнула на мене Ґлорія.

Я поквапився до сходів, але спіткнувся в темряві, і біль, гострий і глибокий, пронизав мою задню ліву лапу. Я зупинився, дивлячись знизу вгору на Ґлорію, яка стояла в рамці світла відчинених дверей. Хотів почути від неї, що все гаразд, чим би не був той щойно відчутий біль.

– Я сказала: до мене! – промовила вона гучніше.

Я трохи заскиглив, ступивши на першу сходинку, але знав, що мушу робити так, як вона каже. Переніс вагу з хворої лапи, і це начебто допомогло.

– То ти йдеш? – Ґлорія зробила два кроки вниз і потяглася до мене.

Я не надто прагнув відчути її руку на своєму хутрі й знав, що вона чомусь злиться на мене, тож спробував ухилитися.

– Агов? – гукнула Ганна, і її голос луною рознісся нагорі.

Я пришвидшив хід, і лапі стало трохи легше. Ґлорія обернулася, і ми разом увійшли на кухню.

– Ґлоріє? – промовила Ганна. Вона опустила паперові пакети, коли я підійшов до неї, махаючи хвостом. – Де Клеріті?