Брюс Кемерон: Подорож собаки

– О Боже! Клеріті!

Вона оббігла довкола й увійшла у воду тієї ж миті, коли мої лапи намацали мулисте дно ставка.

– Поганий собака! – закричала вона, вихопивши в мене Клеріті. – Ти поганий, поганий собака!

Я присоромлено похнюпив голову.

– Ґлоріє! Що сталося? – гукнула Ганна, підбігаючи до нас.

– Ваш собака зіштовхнув дитину у воду. Клеріті могла втопитися! Довелося стрибати рятувати її, і тепер я вся мокра!

У голосі кожної дуже явно чулася тривога.

– Дружку? – сказала Ганна.

Я не наважувався глянути на неї. Трохи помахав хвостом, плескаючи ним по поверхні води. Я не знав, що зробив не так, але точно всіх засмутив.

Так, усіх, окрім Клеріті. Я ризикнув глянути на неї, бо відчував, як вона напружилася в материних руках, тягнучи свої маленькі рученята до мене.

– Длузку, – пробелькотіла Клеріті.

Вода рікою стікала по її ногах зі штанців. Я знов опустив очі.

Ґлорія трохи видихнула.

– Ганно, ви не могли б узяти дитину? Її підгузки наскрізь мокрі, а я хочу лягти на живіт, щоб бути однакового кольору з обох боків.

– Звісно, – сказала Ганна. – Ходімо, Дружку.

Вдячний, що з цим покінчено, я вистрибнув із води, махаючи хвостом.

– Не трусися! – сказала Ґлорія, задкуючи від мене по пристані.

Я чув попередження в її голосі, хоча й не знав напевне, що вона намагається мені сказати, тому струснувся з голови до ніг, щоб висушити хутро.

– Фу, ні! – заверещала Ґлорія.

Вона суворо відчитала мене, тицяючи пальцем і вивергаючи низку не зрозумілих мені слів, щоправда, кілька разів усе ж назвавши «поганим собакою». Я похнюпив голову й моргав.

– Дружку, ходімо, – сказала Ганна м’яким тоном.

Я покірно послідував за нею до будинку.

– Длузку, – твердила Клеріті. – Длузку.

Коли ми досягли парадного ґанку, я зупинився через дивний присмак у роті. Я вже відчував його раніше – він нагадав мені той раз, коли я витягнув зі сміття тонку металеву пательню, позначену солодкими ароматами, і, вилизавши дочиста, для проби трохи пожував її. Метал виявився таким гидким на смак, що я виплюнув його. Однак цей теперішній присмак я виплюнути не міг – він міцно сидів у мене на язику, віддаючи в ніс.

– Дружку? – Ганна стояла на парадному ґанку, дивлячись на мене. – Що сталося?

Я махнув хвостом і застрибнув на ґанок, показуючи дорогу в будинок, доки вона відчинила двері.

Завжди весело було проходити крізь ці двері, хоч усередину, хоч назовні, бо це означало, що ми робимо щось нове.

Згодом я стояв насторожі, доки Ганна й Клеріті грали в нову гру. Ганна відносила Клеріті на вершину сходів, а тоді спостерігала, як мала розвертається й задом наперед сповзає зі сходів. Зазвичай жінка казала: «Гарна дівчинка», – а я махав хвостом. Коли Клеріті досягала нижньої сходинки, я лизав її в обличчя, вона хихотіла, а тоді підіймала рученята до Ганни.

– Ма, – благала вона. – Ма Бабуня. Ма.

Коли вона промовляла це, Ганна підіймала й цілувала її, а тоді відносила на вершину сходів, щоб зробити все спочатку.

Удовольнившись тим, що вони в безпеці, я пішов на своє улюблене місце у вітальні, покружляв і, зітхаючи, влігся. За кілька хвилин до мене підійшла Клеріті, тягнучи за собою ковдру. У неї в роті було щось, що вона жувала, та ніколи не ковтала.

– Длузку, – сказала дівчинка.

Вона опустилася на всі чотири й так проповзла останні кілька футів до мене, а тоді згорнулась у мене під боком калачиком, натягнувши на себе ковдру крихітними рученятами. Я понюхав її голову – ніхто в цілому світі не пахнув так, як Клеріті. Її запах сповнив мене теплого почуття, від якого хилило в сон.

Ми ще спали, коли я почув, як відчиняються двері з дротяною сіткою й до кімнати входить Ґлорія.

– О Клеріті! – сказала вона.

Я сонно розплющив очі, а Ґлорія нахилилася й ривком підняла дівчинку звідти, де вона спала. Місце, де Клеріті щойно тулилася до мене, здавалося дивно холодним і порожнім без неї.

З кухні увійшла Ганна.

– Я печу коржики, – сказала вона.

Я підвівся на лапи, адже це слово знав. Махаючи хвостом, підійшов обнюхати Ганнині руки, що пахли чимось солодким.

– Дитина спала впритул до собаки, – сказала Ґлорія.

Слово «собака», як завжди, прозвучало так, наче я розізлив її. Я гадав, чи це означає, що коржиків не буде.

– Саме так, – сказала Ганна. – Клеріті пригорнулася просто до нього.

– Я лише хотіла б, аби моя дитина не спала поряд із собакою. Якщо Дружко перевернеться, він може розчавити Клеріті.