Брюс Кемерон: Подорож собаки

– То он воно про що йдеться, – сказала Ґлорія.

– Перепрошую?

– А я гадала: запрошуєте мене сюди, кажете, що я можу жити, скільки хочу… Тепер знаю. Отже, Клеріті житиме з вами? А потім що?

– Не впевнена, що розумію твої натяки, Ґлоріє.

– А потім Генрі подасть у суд на припинення виплати аліментів, і я залишуся ні з чим.

– Що? Ні, це останнє, про що…

– Я знаю: кожен у вашій родині вважає, що я намагаюся хитрістю одружити на собі Генрі, але в мене безліч знайомих чоловіків, у яких справи йдуть пречудово. Мені немає потреби ні з ким хитрувати.

– Ні, Ґлоріє, ніхто такого не казав.

Ґлорія ривком підвелася.

– Я знала. Знала, що слід чекати чогось такого. Усі були такі приязні .

Я відчував, як від неї віє злістю, і переконався, що перебуваю на достатній відстані від її ніг. Раптом стілець Клеріті заходив ходором, і її маленькі ніжки зникли в повітрі.

– Я збираю речі. Ми їдемо.

– Ґлоріє!

Я чув, як занила Клеріті, коли Ґлорія затупотіла сходами нагору. Клеріті рідко плакала – останній випадок, що я міг пригадати, стався, коли вона повзала в саду й зірвала з куща зелений овоч, такий терпкий, що мої очі засльозилися сильніше, ніж від пальців Ґлорії. Хоч я чітко розумів, що цього нікому не слід їсти, Клеріті запхала знахідку до рота й почала жувати. Коли це сталося, на її обличчі проступив справжній подив, і вона заплакала, зовсім як тепер – частково від потрясіння, частково від болю, частково від гніву.

Ганна теж заплакала, коли Ґлорія та Клеріті поїхали. Я намагався втішити її, як міг, поклавши голову їй на коліна. Упевнений, що це допомогло, хоча вона почувалася дуже сумною, коли засинала у своєму ліжку.

Насправді я не зрозумів, що сталося, окрім того, що Ґлорія та Клеріті поїхали, але гадав, що побачу їх обох знову. Люди завжди поверталися на Ферму.

Тієї ночі я спав на ліжку Ганни, як почав робити невдовзі після смерті Ітана. Якийсь час жінка обіймала мене уві сні й іноді в такі миті плакала теж. Я знав чому: вона тужила за Ітаном. Ми всі тужили за Ітаном.

Коли вранці я зістрибнув із Ганниного ліжка, відчуття було, ніби щось у моєму лівому стегні зламано, і я не втримався й дзявкнув від болю.

– Дружку, це ти? Що сталося? Що в тебе з лапою?

Я відчув її страх і лизнув у долоню, перепрошуючи, що засмутив. Але я не зміг поставити ліву задню лапу на підлогу: було надто боляче.

– Ми негайно їдемо до ветеринара, Дружку. Ти одужаєш, – сказала Ганна.

Повільно, обережно ми дійшли до машини. Я плигав на трьох, з усіх сил удаючи, ніби не так уже й боляче, щоб не засмучувати Ганну ще більше. Хоч я був собакою переднього сидіння, вона посадила мене назад, і це добре – легше було заповзти туди, ніж намагатися застрибнути вперед, маючи лише три здорові лапи.

Коли вона завела машину й ми зрушили з місця, я знову відчув той жахливий присмак у роті, гидкий, як завжди.

Коли ми опинились у прохолодній кімнаті й мене підняли на металеве ліжко, я стукав хвостом і тремтів від задоволення. Я любив Ветеринара, яку звали Доктор Деб. Вона так ніжно торкалася мене руками. Здебільшого її пальці пахли милом, але я завжди відчував котячі й собачі запахи на її рукавах. Я дозволив їй обмацати мою хвору лапу, і це було зовсім не боляче. Я встав, коли цього захотіла Доктор Деб, і терпляче лежав поряд із Ганною в маленькій кімнаті, коли прийшла Ветеринар, сіла на табурет і підсунулася на ньому до Ганни.

– Недобрі новини, – сказала Доктор Деб.

– О, – вимовила Ганна.

Я відчув її миттєвий сум і співчутливо глянув на неї, хоча раніше вона ніколи не бувала сумною в Доктора Деб, тож я не дуже розумів, що відбувається.

– Ми можемо ампутувати задню лапу, але зазвичай великі собаки не здатні добре обходитися без неї. І жодної гарантії, що рак уже не поширився, – ми можемо лише зробити його життя менш комфортним на той невеликий час, що йому лишився. Була б моя воля, на цьому етапі я просто давала б йому знеболювальне. Йому вже одинадцять років, адже так?

– Він із притулку, тож ми не знаємо напевне. Але так, приблизно так, – сказала Ганна. – Це означає «старий»?

– Знаєте, кажуть, у середньому лабрадори живуть дванадцять із половиною років, але з мого досвіду – значно довше. Я кажу не про те, що його життя добігає кінця. У старших собак пухлини ростуть повільніше. Ще один чинник, на який треба зважити, якщо ми думаємо про ампутацію.

– Дружко завжди був таким активним собакою. Я просто уявити не можу, щоб відрізати йому лапу, – сказала Ганна.